Знаєш, таке буває. На полиці стоїть купа касет і старенький плеєр, який треба вже давно викинути. Інколи вони гріють душу своєю потертістю. Інколи ти просто не насмілюєшся натиснути на "плей". Плей-Бой. Хлопчик, що натискає на кнопку..
Буває, я не можу заснути. Приходять спогади і докори сумління. Все це глушить своєю анестезією плеєр. Я -- жигало для музики...
За ворохом книжкових павуків я бачу героя-прибиральника. Він змітає непроханих гостей з мого стола. Я не можу встати і вімкнути світло. Так хочеться писати вірші і думати про хороше. Я хочу згадати Тебе. Нічого крім посмішки і букету ромашок. Вони пасують одне одному.
Набираючи чергове лахміття в моїх мізках проливається кров за ненаписане. Бо воно не варте навіть того, щоб його записали на запилюженому столі. Видряпали ножем на столі. На столі з моїх думок і снів. Треба втриматись від написаного, бо невідомо, чи доживу я до наступного дня. Кожен день -- він або пропалюється свічкою надії, або згорає у пеклі нас самих.
Писати -- то ніби ножем по жилах. Або кров, або цедулка з підписом головного лікаря.
