Я мав "вміння" вмирати. Усі мали супермогутність, супершвидкість, хвіст який плювався піною чи атомний голос. А я мав властивість вмирати. Просто йшов собі містом. Впав, побився хвилину у конвульсіях і вмер. Позбігались люди, менти, пожежники й лікарі кардіологи. А я собі залишив холодне тіло на долівці, та й все.
Після цього просто піднімався з ліжка у своїй неприбраній спальні і йшов далі у своїх справах. Яка з цього користь? Розумію яка кориcть може бути з лазерного погляду, слини-суперклею чи вміння трансформуватися у бронетранспортер. Але ж яка користь із вміння вмирати? Спочатку справді не виходило зробити чогось путнього. Думав на таксі схалявити. Поїхав на фестиваль за кількасот кілометрів від свого міста. Приїхав. Таксист глянув на лічильник і сказав заплатити. Я тут за серце хвать, затіпався і вмер. Думаю: кльово, схалявив. Аж тут прокидаюся вдома в ліжку й думаю – ну якого фіга було їхати.
Але потім виручала мене ще моя вмирачка. Злапав мене мент з травкою, а я взяв і вмер. Заблудився в лісі, так взяв і там вмер собі. Ще вмирав у басейні: просто так, по приколу. Стрибав з багатоповерхівки і вмирав на рівні другого поверху – оце кайф. Вмирав у підвалі, щоб нагодувати своїм тілом виводок таких милих біленьких песенят, які здихали з голоду після того, як їх маму пристреллили гицелі.
Врешті догрався. Заліз у зоопарку до клітки ведмедя. Думаю зара вмру і він мене не вчепить. Вмер собі, аж дивлюся – ніфіга я більше не ожив.
2009-06-29 18:47:37