Сергій Татчин

поезія іншого автора

Вихідні

Прилітали два янголи рано в суботу,

приносили пляшку з святою водою.

Ми посідали спиною до роботи,

і я їм розказав,

що хворію

тобою.

Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій,

починає дзеленькати в грудях дзвоник:

я проганяю підпиту втому,

і готуюсь до нічної,

від тебе,

оборони.

Обходжу по колу свої володіння,

виставляю варту і щиро радію,

що не прокрадуться хтивою тінню

про-тебе-спогади

і на-тебе-надії.

А стемніє – ховаюся в темному кутку

і пробую не-про-тебе-з-собою складати

слова, що оборону мою хитку

захищають на підступах,

як солдати.

А затим опираюсь на підвіконня

і гадаю: з якого ж сузір’я родом

оті – із дитинства – Священні Коні,

що часто паслись

за бабусиним городом.

А хтось же править

тими Кіньми й досі!

Запитаюся в янголів... Ненавмисне...

Або пошукаю в старенькій DOSi,

бо від цього і Linux, і Windows

висне.

...А в неділю просипався вдосвіта-рано,

і ходив до церкви ділитись словами:

і текли вони з моєї сердечної рани,

а люди в злагоді

кивали

головами.

Й хилились перед Господом мої терези –

Все ж то Йому видно з космічного трону!

Що захищаюся від тебе – нетверезий,

що святою водою

кропив

оборону.

Отак і промайнули мої вихідні.

А янголи з пляшкою прилітали й в неділю.

І по черзі вмовляли, що треба мені

блазнем-кобзарем ходити по Поділлю.

Й тягти по-під вікна тужливий мотив –

може добрі люди попросять до столу,

де в кожній жінці ввижатимешся ти,

і я опускатиму

свої очі

долу.

Перший Сніг

Санітари-суки ламали руки,

годували пігулками, били в пах,

рахували на тілі свої ж зарубки,

таврували твій голос в моїх губах.

Діловито знущалися – за кохання! –

об підлогу розбили у кров лице.

Вкарбувалася ніжність…

і ще…

останнє…

заґратовані вікна… земля-яйце…

За болючі пухлини в суглобах вулиць,

за осмислення світла і страх пітьми,

за надрив, за припухлість озимих вилиць,

за наївність – що я вже не я, а – ми.

За тепло, що, приміром, у птахи-крихи,

у одному із пазлів клітини-скла,

імплантується в звичне чекання криги,

чи в мовчання, чи в пісеньку: blah-blah-blah.

За співзвуччя…

Над вимерлим пеклом двору

нависають вагітні черева хмар.

У замків і засовів достатній кворум,

щоб із осені в зиму ввійти ридма.

...Через мури із лісу нанесло хмизу,

шкаралупа планети взялась вапном.

Божий світ поділився на „зверху” й „знизу”,

і у кожної речі розверзлось дно.

І на самому споді забився вогник,

ніби крихітна свічка тремтить в руці...

На сусідньому ліжку Мазепа стогне,

бо йому ні до чого безодні ці.

І за це санітари шукали вени

і по черзі кололи мені-йому

що під руки попало…

зі зла на мене…

а з Мазепи глумились, що він Му-Му.

А тоді насміялись, що криха-птаха

залетіла до обрію – й він зотлів,

щоб мені розхотілось гуляти дахом,

роздивлятися звідти яйце землі.

Де в залисинах лісу каліка-стежка

шкутильгає до міста.

А в ньому – ти

забуваєш що я… ну, не те щоб мешкав,

а заходив… вірніше... хотів зайти.

Venus

She's got it

В Міжгалактичній війні 33 року

я воював в засекречених трійках землян.

Ми захищали Центавру: за Альфу – ні кроку!

Я з вогнеметом, на флангах Петро і Колян.

Битва за битвою нам випадало червоне,

янголам – чорне, а злим бісенятам – zero.

В грудях дзвеніло, та я не хрестився на дзвони,

бо не боявся – зі мною Колян і Петро.

Шізгара!

Небо Галактики вкрите дрібною росою.

Доки тверезий, не котиться долу роса.

А захмілію – приходить бабуся з косою

і прихиляє до мене мої небеса.

В тих небесах вогнеметом пропалено дірку,

ніби для ордена – ротний мені обіцяв.

Ротного вбило… не те щоб без ордена гірко,

сумно за ротного – серце не камінь в бійця.

Шізгара-а!

…Хлопці казали: одразу за Псами Гекати –

різко наліво, а далі весь час навскоси,

за Дивосвіт, де смарагдове небо покате,

там канцелярія Бога – заходь і проси.

Там зорепад – як мука у надірване сито!..

Тре' поголитися... добре що взяв "Агідель"…

здати трофеї... й тамтешніх когось попросити

мій вогнемет замінити на кращу модель.

Шізгара-а-а!

З Альфи Центаври додому рукою подати.

Наноснаряди порвали плацдарм на ріллю...

Хочу сопілку для мого окопного брата –

Хай перед боєм заграє мені Shocking Blue…

Хочу з макітри вареників… вишкварок… жінку…

хочу відмитися і нагуляти жирок…

чи відіспатись… чи просто упитися в шинку! –

тільки б спочити від цих всюдисущих зірок!

Шізгара-а-а-а!

А на світанку, коли перестало хотітись,

два зорельоти з-за сонця зірвалися вниз.

Ми їх чекали! – й зустріли!! – а бісові діти

лізли і лізли, щоб перетворитися в слиз!

Кляті душмани!.. зелені-коричневі-сині!..

Ввігнуте сонце… неначе моргнуло мені…

(чутно шипіння) …тримайтеся!.. (постріли) …свині!..

…Смерті немає!.. (...ш-ш-ш...)...

…побачимось… (постріли)...

…сніг…

Getto

Образ твору Осінь. Яблучні погроми.

Простирадла хмар.

У повітрі присмак брому.

У кістках зима.

Сонце збочило тортури

в напрямку вина.

У вікні комендатури –

золото руна.

І куди б з вина не йшов ти,

всюди варта рим.

А в ставкові мертвий жовтень

раком догори.

З виднокола видно коло,

а у колі – кіл,

вбитий в пах моєї школи

крізь багряний кілт.

Це не голод на увагу

крізь колючий дріт,

просто втілення в словах у

напрям від воріт.

Де ледачі чи лелечі

тіні вздовж землі...

Добрий вечір – довбня в плечі.

Перші патрулі.