Редакция  Правила сайта Авторы  Проза  Поэзия  Критика  Другое Форум ТОП Комментарии Кандидаты Бездна Гостевая
tapchyk

Романтичне оповідання

Текст для поднятия настроения, а также самооценки у размышляющих над своей судьбой барышень и дам.

Романтичне оповідання

Лідочка вийшла з дому у винятково щасливому настрої: сьогодні, зараз, за якихось півгодини, здійсниться її мрія. Блакитно-сірі замшеві туфлі, в яких втілилося все найкраще, що може дати дівчині взуття, будуть належати їй. Лідочка дивиться у вікно автобуса, і все їй здається сьогодні прекрасним: і тротуари на диво чисті, і люди якісь симпатичні. Ось пройшли дві дівчини у стильних прикидах, Лідочка миттю перевела погляд на взуття – гарне, але до її замшевого дива – далеко. Вона побачила туфлі на вітрині місяць тому і одразу ж захворіла ними. Ціна – нереальна для студентки, в якої, до того ж, батьки на пенсії і немає багатого кавалера. Власне, ніякого кавалера немає, але Лідочка цим не переймається. Вона з дитинства священно вірить у головну мамину життєву тезу: що має бути твоїм, від тебе не втече. Вірить, бо це завжди підтверджується. Так було з її жаданим ін’язом, куди вона потрапила не одразу після школи. Коли вступала вперше – екзамени здала непогано, але конкурсу не пройшла. Інші дівчата плакали, обурювалися, кляли несправедливість і блат, а вона була спокійною і навіть веселою - є ще рік на заняття і підготовку. Вдома мама почала втішати, але Лідочка її зупинила:

- Ми ж з тобою знаємо: моє від мене нікуди не дінеться.

- Ти розумниця! – посміхнулася мама. – Але, кажуть, там справді без блату не обійдешся...

Мама вірила у власну тезу не так сильно, як Лідочка.

Стосовно туфель Лідочка також не хвилювалася, бо точно знала, що вони належать їй, а значить ніхто інший не купить. Так завжди було з речами, які їй особливо подобалися. Часом вона не могла їх одразу купити з фінансових причин, іноді довго вагалася, чи справді личить, але речі завжди сумирно чекали на неї, не погоджуючись продаватися комусь іншому. Ці туфлі вона приміряла вже двічі: вперше – як тільки побачила, а вдруге – вчора. Вчора робила це з особливим почуттям власниці, пройшлася кілька разів залом, і так їй було комфортно та приємно, що всі замилувалися.

- Беріть! Вони наче на вас пошиті, - сказала продавщиця. – Їх багато жінок міряли, але всім вони трохи затісні. Ми навіть не наважилися взяти більше однієї пари – так і знали, що вони нестандартно вузькі. А у вас така тоненька ніжка, зроду такої не бачила!

Лідочка знала про свою ніжку. Тонкою кісткою вона вдалася у бабусю. Та у молодості захоплювалася балетом, і на фотографіях виглядала як порцелянова танцівниця зі старовинного комоду. Невідомо, наскільки вправно вона танцювала, бо неохоче про це розповідає, але з такими класичними фізичними даними могла би злетіти височенько. Та тільки яка там кар’єра балерини у провінційному містечку! Займалась вона у любительській студії, почала трохи запізно – у 14 років, ось і не склалося. Зате залишились гарні фото і дорогоцінні спогади. Такі дорогоцінні, що вона і ділитися ними не хоче... А Лідочка ніколи не мріяла про балет, хоч зовні – бабусина копія: тоненька, мініатюрна, легка. Вона ще дитиною закохалась у звучання французької мови. До їхніх сусідів приїхали родичі з Франції. Самі вони були росіянами, старенькими емігрантами, а правнучка, яку взяли з собою, щебетала тільки французькою. Вона була такого ж віку, як Лідочка, і дівчатка негайно потоваришували. Мовного бар’єру між дітьми не буває, вони чудово одна одну розуміли, а за кілька днів Лідочка вже освоїла перші французькі слова. Отак, з чотирьох років, вона почала вивчати цю елегантну воркотливу мову, і до закінчення школи досягла у ній такого рівня, що її провал під час першої спроби вступу в університет виглядав щонайменше дивно. Але все стало на свої місця, і зараз Лідочка-другокурсниця вже підробляє перекладами найскладніших, навіть технічних, текстів. Один із таких і дозволив здійснитись її мрії. Молодому і симпатичному викладачеві з хімфаку – приятелю її старшого брата - вона переклала якусь французьку монографію за дві ночі і отримала дуже пристойний гонорар з надбавкою за терміновість. Лідочкин брат-хімік закінчив цей же університет, а зараз вчиться в аспірантурі. На свята вони разом їздять додому, але останнім часом брат дедалі частіше відмовляється від поїздок з найбанальнішої на світі причини – у нього завелося кохання. Кохання це на три роки старше за нього, має дитину від першого невдалого шлюбу і непогану квартиру в центрі міста, що врівноважує в очах Лідочкиних батьків два попередніх недоліки. Лідочка вже була у тій квартирі. Там усе гарно та стильно, як і має бути у справжньої творчої людини, тим паче – у дизайнера інтер’єрів. Тобто, принцип “швець без чобіт” у цьому випадку не справдився. Вони познайомилися на хімічному заводі, де Лідочкин брат на півставки працює, і куди Тамара (так звуть кохання) приїхала підбирати фарби для якогось замовлення. Пара з них, щиро кажучи, дивна: він весь такий педантичний, прилизаний, стриманий і худий, вона – хаотична, незосереджена, імпульсивна і повна. Але Лідочка щаслива, що брат знайшов собі саме Тамару. По-перше, вона вчить його тому, чого Петро ніколи не вмів – радіти життю і бачити його багатогранність, по-друге, Тамара дуже подобається самій Лідочці. Попри різницю у віці вони стали найближчими подругами. Звичайно, про омріяні туфлі Тамара дізналася першою. Вона ж допомогла заробити гроші на них, “посватавши” Лідочку в перекладачки до Петрового приятеля. Вона і сама б запропонувала Ліді гроші, бо недавно отримала гонорар за оформлення магазину, але знала, що та відмовиться. Саме до Тамари Лідочка збиралася бігти з покупкою – “обмивати”.

Ось і магазин. Лідочка забігає, навіть не глянувши на вітрину. На ходу дістає з сумочки гроші і наштовхується на перелякане обличчя продавщиці:

- Якщо ви за тими туфлями, то вони продалися.

- Ні, - не вірить Лідочка, - ви, мабуть, їх з іншими переплутали. Я хочу ті вузенькі, замшеві, блакитно-сірі.

- Я вас чудово пам’ятаю, - крижаним тоном відказала продавщиця. – Але ви навіть не просили відкласти туфлі. Може, ви просто передумали їх купувати!

Лідочка була більш ніж шокована: вперше у житті залізне правило не підтвердилося. Найбільш прикро їй було через те, що вона справді не додумалася відкласти туфлі. Могла навіть дати трохи грошей у завдаток. А тепер – усе. Знайшлась у місті ще одна пара таких же вузеньких ніжок. На вулиці люди вже не здавалися Лідочці такими симпатичними, тротуари виявилися знову брудними, будинки облупленими, і навіть сонце вже не гріло, а пекло. Лідочка вирішила не змінювати намірів і все ж таки піти до Тамари, бо з нею і святкувати добре, і сумувати приємно.

Коли Тамара відчинила двері, Лідочці одразу перехотілося заходити – з вітальні лунав рідний голос Петра. Якщо розмовляв він не з собою, то були вдома ще й гості, а це нашу вбиту горем героїню аж ніяк не влаштовувало.

- Щось сталося? – зреагувала на Лідочкин вираз обличчя Тамара.

- Туфлі продалися.

- Ой!

Тамара не лукавила за жодних обставин і, замість більш етичного в такому разі вислову на зразок “не біда!”, “знайшла за чим журитися”, відповіла цілком по-жіночому, адже тільки жінка може зрозуміти драму втраченої мрії. Лідочка вже готова була розплакатися на повних грудях щирої подруги, але її стримував другий чоловічий голос у вітальні. Вона його вже впізнала – то був Максим, той самий симпатичний хімік, для якого вона перекладала монографію.

- А ти знаєш, - розчарованим тоном сказала Тамара, - ми тут зібралися всі разом обмивати твої туфлі. Хлопці такий стіл накрили!.. Але нічого, знайдемо інший привід. Не пропадати ж добру. Ходімо!

Круглий старовинний стіл, зазвичай завалений Тамариними кресленнями, хоч у квартирі є кабінет, змінився, як Попелюшка перед балом: сяяв високими келихами, начищеними приборами і вазами для печива та фруктів. У самому центрі стирчали гострі листки ананаса. Лідочка побачила, що хоч стіл накривали хлопці, без Тамариного творчого втручання не обійшлося: замість скатертини були використані кілька шматків різнокольорової марлі, які накладаючись, дававли нові кольори та відтінки. Від такого видовища Лідочку трохи попустило її горе.

- Хлопці, у нас трагедія, - поінформувала Тамара. – Туфлі купив хтось інший.

- Таку трагедію можна пережити, - відповів Петро.

- Від тебе я й не чекала співчуття, - образилася Лідочка. – Ти мене ніколи не розумів.

- Лідко, не вередуй, - жартівливо-суворим тоном сказав брат. – Не псуй свято нашому Максимові. Він щойно закінчив роботу над своєю кандидатською – цілу ніч працював.

- Так, - підтвердив Максим, - завдяки вашому, Лідо, перекладу. Давайте, раз не скалося з вашим приводом, обмиємо мій.

- Спочатку Максиму і Лідочці треба випити на брудершафт, - запропонувала Тамара. – Бо ми тут усі на ти, а вони одне одному викати будуть – це якось неприродньо.

За годину у веселій захмелілій компанії всі були своїми, всі – на ти, всі дружно реготали, і ніхто більше не сумував. Про туфлі Лідочка не те щоб забула, а просто ця “трагедія” видавалася їй тепер смішною і нікчемною. А що не справдився перевірений життєвий принцип – не біда. Зате підтвердився інший: за кожну велику прикрість отримуєш компенсацію у вигляді приємної події чи навіть подарунка долі. Саме так Лідочка сприймала зараз спрямований лише на неї погляд Максима. Їй навіть здалося, що все – від пропозиції перекласти монографію до цього застілля – було сплановано і організовано маленькою групою змовників. Максим, напевно, давно зацікавився нею, а Петро з Тамарою знайшли простий і симпатичний спосіб їх звести. Ця змова чомусь зовсім не непокоїла Лідочку. Зрештою, яка різниця, як саме вони зблизилися? Головне, що сьогодні вона, як Тетяна Ларіна, промовила в думках: “Ось він!” Ось чоловік, з яким думаєш одними думками, дивишся одним поглядом, смієшся одним сміхом. Зараз він піде її проводжати, і хіба це не краще за пару навіть найкращих у світі туфель?..

Наступного ранку Лідочка вийшла з дому трохи раніше. Їй хотілося перед заняттями пройтися містом, побути наодинці, заспокоїти своє розбурхане серце. Вчорашній вечір був занадто прекрасним і романтичним, щоб бути справжнім, і тепер їй треба тверезо й спокійно все згадати і оцінити. Та серце чомусь не заспокоювалося, розум не міг перекричати його радісну пісню, і Лідочка змирилася. Саме у той момент, коли вона вирішила дати волю щастю, ноги самі собою зупинилися біля місця вчорашньої “трагедії”, а очі наштовхнулися на щось неймовірне: у вітрині знову стояли її туфлі. Прокліпавшись і постоявши ще хвилину в чеканні, що галюцинація зникне, Лідочка все ж таки зайшла у магазин. Продавщиця зустріла її посмішкою:

- Ваші туфлі вчора повернули. Не підійшли...

07.12.2005
Читать комментарии (0)
Рейтинг Оценили
0

Вот проблема с этими творческими людьми: они всегда желают быть композиторами, художниками и писателями.
В результате производством труб большого диаметра занимаются бездарности. (с)Рома Воронежский

"Пииты - будьте хорошими людьми! Берегите лес и бумагу - пишите в сети!"

"Книги - это кино для умных"

"Автор умер - но критик всё ещё жив".

"Рукописи не горят - но, в основном, не тонут" (с)

КОММЕНТАРИИ

Зарегистрируйтесь чтобы прокомментировать
 

Art magazine Проза

Сайт группировки СТАН Давление света

Веб-каталог «Культурна Україна»

Літературний клуб МАРУСЯ

Буквоид

Редакция       Реклама и сотрудничество
© Все права на произведения принадлежат их авторам.
© Nvc

Свадебные торты на заказ Киев