Зорi в макаронах

Дитяча проза

Руки мерзнуть.. Мама пхне мене на санчатах додому.

Вже темно, діду, певно куняють , і Маркіз дрихне на припічку. Баба тіки не спить, бо у неї по тєліку фільм “Чапаєв”. Вона, коли його дивиться, то потім мовчить і не лається з півгодини.

“Забєрі сонце с сабою..! Ано мнє нє нужна вєріш…!”– волаю я на всю вулицю і собаки з інтузіазмомом мені підспівують. Джон, Гребенючкин лишайний кундель, так той з-за паркану аж рветься, аж вистрибує.

“Циц! Ану мовчки, бо зара сам санки потянеш!”, - сердиться мама, і я замовкаю. Тіко тихенько соплю собі під ніс :”..ано міня больше нє люуууубіт, ано міня больше нє грєєєт… Тиць-тидиць”.

Ми вертаємось з гостів. Тьотя Юля дала нам півбанки холодцю і карамельок. “Білочки” ми поїли з Анькою, вона втопила одну мені в борщ, а я допетрав, шо воно таке странне, тіки коли по дну ложкою заскріб. Мама каже нізя бити дєвочок. Але, думаю, однюсінька личка не считається.

-Мама!

-Ну.

-А ти конфєт скіки у рот можеш засунути?

-В смислі?

- Ну я три. Може чотири даже. Тіки тоді жувати трудно. А ти?

-Питання в тебе дурні.

-Ма, ну скіки.

-Одну.

-Тю.

-Шо ти матері тюкаєш!

- А як ти їх їсиш?

-Зара дам санки, сам потянеш!

-Ну ма.

-Кусаю.

-Це ж неінтнресно. Так же ж нічо не понятно. Треба сунути всю в рот!

-Умний. Мову лучше б вчив!

Ой, блін, мова. В мене в четверті пятьорка. Дід каже Маладєц! Будьоновєц! Він не в курсі рєформ образованія. Мама в курсі зато. А батьку вчора вобще спитали, в якому я класі.

Тамара Генадіївна каже, шо з пятьоркою я не поїду в Київ на екскурсію. В цирк не поїду. В принципу, не тре мені того цирку, це для малих. В мене коли нашу Маріанну до сараю заганяють, ще то прєдставлєніє! чудєса еквілібрістіки! (Маріанна, чи просто Маруська – це наша свиня). Але Анька буде сміятися… Вона така негарна, коли сміється! Цибата якась і перекошена. А як приїде, то з місяць буде фекати і дражнитися, противна дівка. Так шо мову треба вчити. Но дальше чим “граматіка- грєчєскоє слово”, я пока не зайшов.

-Мамунь, а якшо я валянок, то ти хто? валяниця?

-Хто тобі так сказав?

-Дядя Вова Путря.

-Коли?

-Коли в канаву звалився.

-Ну.

- Вон тормозив на вєліку, коли ми з Редькою вулицю перебігали.

-Правильно тоді сказав.

Сніг рипить. Виблискує. Фонарь у нас один. Но луна така бабезна, така кругла, шо думаю звалиться зара і приб’є к чертовій бабушкє. Точно тоді плакав мій Київ..

Я задираю голову і на мене навалюються зорі. Вся тисяча. Вони сипляться мені в рота, царапають стравохід і осідають десь в животі. Від цього хороше і лоскотно. Хіба шо зря я в Вербицьких макарони їв. Зорі в макаронах - якось неестетично.

03.12.2007

Читать комментарии

Рейтинг

Оценили

-1