Редакция  Правила сайта Авторы  Проза  Поэзия  Критика  Другое Форум ТОП Комментарии Кандидаты Бездна Гостевая
Вражек
Смотреть инфо »
Проза Поэзия
Другое

Случайно зустрів колишню

!

Прикортіло пожерти, хоч ти всрися, а в холодильнику і куска ковбаси нема. М.ясо тільки заморожене, фарш – не готовить же посеред ночі. Хочеться чогось мужицького, страх як хочеться. Просто караул. І тут я припоминаю, з Юрком пиво пили недавно, то він нахвалював – говорив, що в «Сільмазі» заєбок чебуреки роблять. Я останнім часом туди рідко потикаюсь.

Половина одинадцятої, коли він там закривається, на мопеді вспіваю, думаю. Вдіваюсь, беру ключі/бабло, виключаю світло, замикаю хату, пиздую в «Сільмаг».

Народу понти. Майже нікого не взнаю – Юльку тільки, продавщицю, та ото пару алкашів старшого покоління. За столиком в кутку, під ящиком, голосна компанія вуйок – пробухують, що заробили за неділю. І ще їбал шість нетутешніх за різними столиками. Теперечки осісти в передмісті стало модним даже для корінних києвлян – від суїти никаються, хулі.

Юлька, продавщиця, в двох словах повідала розклади – хто воно таке всі ці люди, де живуть, коли завезені, з ким братаються/родичують. Не те щоб мені це сильно кудись упиралось, але треба ж про щось поговорити. Однокласниця все-таки. Чебурек взяв у кульок – з.їм дома, думаю. Давай вілчалювать, аж тут, як сопля на голову, Каріна – по-ходу, в параші сиділа, саме вийшла, поправляє спортівки.

- Йобана в рот, кого я бачу!

- Здоров. Шо це ти сама скучаєш?

- От уже з тобою.

- Так а я ж шо – повечеряти заскочив.

- Зануда.

- Хоть, еслі так подумать, то за встрєчу можна і уєбать.

- Друге діло.

- Ноль пять брать?

- Не уважаєш!

Коротше, затарився я ще чебуреком, літрухою водки, два літри грушевого соку, по бутилці пива і стаканчики пластмасові. Рішили, що «Сільмаг» черезчур шумний для рандеву двох старих друзів. І не тільки друзів. Та й закривається він скоро. Розтасував по карманах ніштяки, стрибнули на мопед і погнали на остановку, що «на клумбі» – там фонарь робочий. Остановка бетонна така, ще совкова, затишна, і лавка там широка/ціла. Нікого/пусто – от і заїбок. Бо щось мені сьогодні вже не до сюрпризів. З Каріною бухнуть ще можна, але на пригоди не тягне. Припаркували мопед біля стовпа, нирнули в остановку, накрили святковий стіл прямо на лавці. Мовчимо, що обдристані – треба накотить. Налив.

- Ну давай!

- За встрєчу.

П.ю, одгризаю кусок чебурека. Каріна ж запиває соком.

- Ти угощайся, то я другий тобі взяв.

Дудлячи киває мені, типу: ага, спасибі. Але чебурек так і лежить. Ну нехай вже з наступної, думаю, після солодкого соку воно внатурі вже не той вкус.

- Ну шо ти, так і не женився?

- Не начинай.

- Та я просто питаю, інтересно ж, давно тебе не бачила. Ти ще тут проживаєш?

- Еж тут.

- Де ж тоді пропадаєш, шо тебе не видно?

- Та робота все, а послі роботи дома сежу, якось нікуди не тяне.

Паралельно наливаю по другій.

- Невже нагулявся?

- Та даже не знаю – період такий.

- Понятно.

- Ну давай! Ти бери чебурек, закусуй, угощайся.

- Та шось пока не хочеться, я лучше з сочком.

- Точно? Ну давай наллю тобі сочку.

!

Десь після четвертої нормально розговорились. Давай згадувать спільних знакомих – хто, що, про кого чув/знає/думає. По правді, я більше слухав і розпитував – якось відійшов од діл, став сам по собі, відрізаний од тусовок. Отшельнік. Зате Каріна, як той справочник – хто з ким поженився, хто п.яним насмерть розбився, хто куди перебрався, і скільки дітей наштампували, що в садику місць вже нема. А мені і заїбісь послухать без напрягу.

Вона ж, як і я, сама. Говорить, одні козли попадаються. Під костюмом точняк не палиться, але по-ходу розжиріла. Я б щас уже їбать таку не став.

Десь півбутилки осушили, трохи менше, як вона звяла чебурек і, не достаючи з кулька, давай мене ляскати ним – заграє, чи хуй її розгадаєш. Треба це діло присікати – неловко якось.

- Давай стакан.

- Так токо-шо пили.

- Давай ще раз йобнем і покурим. Ти вообще чого не закусуєш? З мотороллєра мені ще звалишся.

- Не звалюсь.

Випили, я закурив. Каріна ніби як забула на чому остановилась – уже не чіпляється. Про щось даже задумалась.

- А чого це ти нічого про мою кепку не говориш?

І то правда. Я хотів був спитать ще тоді в «Сільмазі», що це в неї за головний убор такий – сяє, наче примадонна. Але на тверезу голову засмущався. А на остановці темно, то якось уже й вилетіло з голови. Картуз у неї такий понтовий, брильянтами обліплений. Не настоящими само-собою, але наглухо покритий, один круз один – їх там, точняк, не менше восьми тисяч шістсот одного.

- Так тут же темно. Вийди под свєт, хоть роздивлюся.

Каріна виплила під ліхтар, як була, з чебуреком. І вже на світлі якось странно на той чебурек задивилась, різко розвернулася до мене і випалила.

- А ти знав, шо Зоряна вже на шостому місяці?

- Не може буть! А хто це її придєлав..? Подожди, шо ти мені пиздиш – я її в ту неділю в маршрутці бачив, у неї ж даже пуза нема.

- Ну і шо, шо нема, зато фігура не пострадає.

- Нічого не пойму. Дивись, ти кажеш, шо Каріна залетіла і вже на шостому місяці, правильно?

- Ну да.

- Так а як же без пуза?

- Шоб ти знав, в наше время пузо не обізательно.

- Так вона всиновила? То так і скажи – нахєра воду мутить…

- Ти дибіл чи шо? Як можна всиновить на шостому місяці…

- Сама ти дура, хєрню якусь мені втираєш.

- Нічого ви мужикі не понімаєте.

Заглохди обоє. Я трохи озадачений – чи то лучше вже зараз цю п.яну пизду нахуй послати, чи допити і потім, бо самому якось скучно. Треба буть мудрішим. Куди я засунув сигарети?

- Ти сігарети не брала?

- Нє.

А от, є – підкурюю. Перебираю варіанти, пробую сообразить, як таке возможно – шостий місяць і без живота. А Каріна з тим чебуреком, як по подіуму дефілює, вертить їм і мотиляє в світлі йобаних софітів, пройшла туди, пройшла назад – і що тільки в неї там у голові робиться, страшно подумать. Задіває чебуреком козирок і згадує, що це ж у неї кепка – нова. Пробує засунути чебурек в карман олімпійки – не получається, завеликий. Хто ж вибирав! Вона розстібає олімпійку і кладе харч під цицьки, застібається. Боже праведний, та з.їж ти вже його, він же вичахне,то ніяким буде!

- Не переводь харчі.

Каріна мовчить – так наче ото не чула, що я сказав. Хоч би вже не придурювалась. Присіла коло мопеда і роздивляється себе в дзеркальце.

- А воно ж крутиться?

Саме затягуюсь, киваю. Каріна далі втичить в мою сторону, а я забув, що мене в темряві остановки не видно.

- Альо, бля, я кого питаю!?

- Ну я ж сказав, шо да!

- Ніфіга ти не сказав.

- Давай уже вип.єм.

- Щас, подожди…

Вона повертає дзеркальце до ліхтаря, милується собою в картузі. Треба сказати, що він нехило так відблискує, майже як той дискотечний шар. Півшара. Мене аж на танці потянуло. Каріна поправляє козирок то туди, то сюди – їй богу пришелепкувата, наче ті пів сантиметра щось кардинально рішають.

- Ти так і не сказав, мені йде чи нє?

- Нормально, давай вип.єм.

- А по-моєму шикарно – я таких не в кого не бачила, і продавщиця сказала, що послідній забираю.

- Да, непоганий. А на сонці вообще заїбісь буде.

По-моєму, Каріну моя відповідь устроїла, бо якось вона так гордо випрямилась, тряхнула хвостом, ну в смислі косами, і похлопала по сідушці.

- А класний у тебе мопед.

- Мопед як мопед – давай уже…

Я протягую Каріні стаканчик.

- Ну давай…

- А капни мені ще сочку, пожалуста.

- Ти закусуй лучше, еж нахєра я чебуреки брав?

- Я його прибережу.

- До свадьби чи шо?

- Може й до свадьби – це вже я сама рішу.

- Ну дивись, як знаєш, шоб потом не жалувалась.

П.ємо. Я доїдаю свій чебурек, Каріна запиває.

- Дай і мені сигаретку.

Підпалюю, роздивлююсь її лице. Миленька і сочна, як помідорчик, дівка в розквіті сил. Підкурила, я заникав сірники і незамітно поправив матню. Вона ж із сигаретою знов побрела до мопеда – прямо таки внадилась, каналія.

- Чуєш, а зніми мене!

- Не поняв, шо?

- Ну… сфотографіруй.

Каріна присідає коло мопеда, я дістаю телефон, підходжу до неї, вибираю позицію.

- Так морди, по-ходу, не буде видно. Під козирком темно.

- А так?

- Ще трохи вище, задери подбородок, ще трохи, дивись на фонарь.

- А не буду я странною?

- Наоборот – так гордо, даже героїческі дивишся.

- Все?

- Да.

- Ану покажи… А чого так темно – не розобрать хто це і де.

- Воно велике буде нормально.

- Чого ти не сказав, шоб я сигарету викинула – а якщо мамка побачить?

- Ну я думав наоборот – з сігаретой кручє.

- Він, блядь, думав.

- Тобі, шо не зроби, все постоянно не так!

- Бо ти робиш все через жопу.

- Єбать, ну давай ще раз сфотографірую.

- Та всьо вже!

- Бля, ну це минута…

- Уже пройшло.

- Шо пройшло?

- Натхнення.

- Понятно.

На часах половина першої ночі, ховаю телефон, повертаюсь в пітьму остановки. Наливаю. Каріна тоже підходить, сама собі наливає соку – обідилась чи що?

- Закусуй, бо в тебе вже бухі капризи начинаються.

- Іди в сраку – я може хочу, як Зоря…

- Непорочне зачаття чи шо?

Я сміюся, добре, що не хильнув, бо ще б носом пішло.

- Чого ти ржеш! І вообще, шо ти мелеш – при хую тут непорочне зачатіє?

- Ну бо ти таке шось розказуєш…

- Ти дибіл – по-твоєму шо, матір божа без живота ходила?

- Ну я не знаю…

- Ну так ото й мовчи в тряпочку.

П.є і запиває – бач яка різка сучка. Мене, по-правді, ця тема із Зоряною почала напрягать. Мало того, що з животом ніхуя не ясно, то мене ще й дибілом обізвали. Я тоже п.ю і давай намацувать чебурек, щоб закусить – забув, що вже доїв, а соку собі не налив. Фу, бля. Випив з пакета, а ця мегера ніяк не заспокоїться.

- Стаканчики для кого придумали?

- Ти лучше би оце не зайобувала, а чебуреком поділилась, раз сама не їси.

- Я ж тобі ясно сказала – він мені може пригодиться! Кстаті, де ти його дів?

- Да ти його сама за пазуху засунула!

- А, точно, є.

- Хоч убий, не пойму…

- Я просто ще не рішила, чи хочу дітей.

Такий хід мене ще більше озадачив, але я все ж не розгубився і пошутив.

- Од мене чи шо?

- Од себе – як у Зоряни.

- В упор не пойму – при хую тут чебурек!?

- Бо ви мужики всі дибіли, всігда тільки про себе думаєте – трахнув і с.єбався, ні слуху, ні духу, а нам потом все розгрібать. Ходиш, а на тебе всі пальцями тикають.

- Ну аборт вроді ніхто не запрещав.

- А дєньги на аборти ти будеш давать? Та і батюшка говорить, шо це гріх.

Тут мене начало мутить. Не од випитого, просто я поняв, що вже зовсім дупля не відстрелюю, про що ми тут говоримо. Я нервово закурив, аби не зірватися.

- Слухай, Каріна, давай по порядку, бо в мене вже мозгі плавляться. Для начала розкажи мені внятно, шо з Зоряною?

- А ти шо, не в курсі?

- Бляха, а ти думаєш мені по-приколу тут дурачка валять? Я тобі ще час назад сказав, шо не в курсі.

- Тю. Ну ладно, наливай, розкажу.

Ми повторили стандартну процедуру. Каріну трохи повело – чуть не впала на мене, може даже спеціально.

- Каріна, може ти присядеш – еж місця на лавочці хватає.

- Хочу коло тебе!

- Ну сідай коло мене.

Вона падає мені на руки і регоче.

- Ти мене ще любиш?

Приїхали , думаю. Хоча щас я б може і не одказався їй вставити, але ж не на остановці, а до себе додому я цю п.янь везти їбав – на ранок мороки не оберешся.

- Каріна, не начинай! Ти вооще хотіла мені про Зоряну розказать.

- Довго розказувать – поїхали, лучше покажу.

- Куди, блять, поїхали?

- На Лісову – ми там з Зорею робим. Ти шо не знав?

- Ти шо здуріла! Яке поїхали! На яку Лісову!

- Ну коло метро там…

- Ми вообще-то бухаєм, еслі ти не замітила.

- Та не сци, ми ж не на машині, а на мопеді – нічого не случиться.

- Ти на ногах не держишся – звалишся на дорогу, і шо тоді?

- Все я держусь, то я просто з тобою балуюсь.

Каріна встала з мене, поправила олімпійку, демонстративно прокрутилась вокруг своєї осі – ти диви, встояла.

- Бачиш – не в одном глазу.

- Блядь, ну на моторолері до Києва хуярити повчаса, не менше, а потом ще назад.

- Та погнали, я даже на бензин подкину.

- Я дивлюсь, тебе на приключенія тяне.

- Просто розказувать – воно не то, лучше показать. Ти такого ще не бачив, бля буду, отвічаю.

Давно я дівок не катав. Хто-хто, а Каріна завжди уміла розбуркать в мені самця.

- Точно не випадеш по путі?

- За собой сліди.

- Тоді пакуєм, шо осталось, по карманам і погнали, бо время і так не дєтське.

- До мене ще нада заскочить.

- Нахуя?

- По ключі.

- Які, блядь, ключі?

- Не корчи з себе дибіла – од ларька.

- Ти з цим «дибілом» заїбала уже – гляди, бо допиздишся, шо посеред броварського шосе викину.

- Налякав йожика голой жопой.

!

Проїхали ліс. При виїзді на трасу вона мені горлає – остановись. Щоб ви поняли, це десь на півдорозі, остановка «Старий дуб» коло птицефабрики. Я став.

- Давай бахнем!

- Шо, прям тут?

- Ну на остановці.

- Там же бляді тусуються.

- Покажи хоть одну.

- Давай уже на Лісній…

- А я щас хочу!

- Так і знав, шо не нада нікуди пертись оце.

- Тобі шо, важко зробить мені приятно?

Добили ми водку «на дубі» – тепер хоть менше з собою тарабанить. Осталось два пива і чебурек, який вона з-під цицьок так і не витягувала.

Давай рушать. Чуствую, і мене вже так нормально повело – добре, хоть не на тачці. На мопеді воно по обочині нормально, та і мєнтовку легше об.їхать.

Каріна витягнула в мене з кармана бутилку пива, одкрила по-ходу зубами, і давай прям на ходу гасить. Хуй з нею, думаю, ще істерик мені тут не хватало. Огонь баба!

- Будеш!?

- Я за рульом!

- Ну так рулюй – разві я тобі мішаю!?

Суне мені бутилку в рота, перехиляє – оце блять вибрався так вибрався. Як-небудь п.ю, пиво ллється за воротнік, чудом вирульовую. Вона верещить, як у кіно, коли з люка висовуються – радості повні штани.

!

В два часа ночі, як ви догадались, вже ніхуя не ходить. Народу на Лісовій понти – таксисти і п.янь різнокаліберна тиняється. В пару кабаках хуячить музика в захльоб, волають караоке, чутно верески і свисти, може що празднують. Самий шумний – красний шалаш під «парком Кіото», він і вдень самий шумний, життя там бурлить двадцять чотири на сім.

Коло того ларька, де роблять Каріна і Зоря, тусуюється якийсь молодняк. На тролейбусній остановці допиваєм пиво – ждем, поки малишня здрисне. А ті тоже бухають, цмулять цю свою приторну гадость з банок, і похоже нікуди не спішать.

- Давай ще по пиву – чого оце просто так сидіть?

- Це в кабак пертись з мопедом…

- Та в пизду кабак! Тут пять минут – он за цими прилавками – ларьок круглосуточний.

Коли вернулись, то молодняк уже зригнув – з такими темпами, може ще й затемна дома буду.

Каріна і Зоряна продають жарені пиріжки, сосиски в тісті, біляші, ті же чебуреки – такого роду продукцію. Вулична їда для простих людей. Роблять вони позмінно. І судя по тому, що Каріна цю ніч беззаботно гуляє – завтра Зорянина зміна. Кіоск стоїть на вигідному місці – його омивають потоки людей з тролейбусів і маршруток. На метро, з метро. Тут і базар – коротше, елітна точка. Странно, що без назви.

Каріна дістає ключі, одмикає, заходимо всередину. В тісноті та не в обіді, як говориться. Юрко он сторожем на стоянці робить, то в нього там будка, що і ноги простягнути нікуди. Аби нормально позіхнуть, то нада на вулицю виходить. Каріна включає світло. Полки з жареним хавчиком, протвені, казани, баклажки з олією – все як годиться. Дихать тільки, з непривички, важко. Кріна присідає і смикає мене за рукав. Поняв – я тоже присідаю за нею.

- Он, бачиш?

Я киваю. В кутку, в тіні під прилавком стоїть засмальцьований картоновий ящик. Точніше, щось ним прикрите. Каріна стає на карачки і попервах осторожно, а потім ривком, наче той фокусник, прибирає картонку.

- Блядь, шо це за хуйня!?

- Назар – якшо буде хлопчик. Надя – якшо дівчинка. Зоря не ходила на узі – хоче, шоб це був сюрприз.

В тому закутку щось пульсує, вроді як дихає, щось похоже на інопланетний кокон, покрите слизом, як соплями, висотою сантиметрів тридцять. Чебурек, що його нехуйово так рознесло. Одожраний такий чебурек. Я глянув на Каріну – дівка просто в йобаному замилуванні. Мені ж в очах зелено, в башці вертольоти. Я вискочив надвір, за ларьок, аби не прямо в світлі з дверей, і давай блювать.

!

За мутним/запотілим склом майже гола жіноча постать – спокусливе Зорянине тіло прикрите лише фартухом. Дівчина клопочеться біля тазиків з киплячою олією. То нагинається, то навпаки тягнеться за чимось вгору. Шкіра її масна від постійних гарячих випаровувань. Зоряні парко, вона трясе фартухом на грудях. Довге золотаве волосся липне до тіла, дівчина відкидає його руками за плечі і знову за роботу.

Кіоск Зоряни, неначе мис, одна із крайніх точок торгового континенту, яку омивають густі потоки різнокаліберних службовців. Найбурхливіші вдосвіта і під вечір. Люди перетікають від одного транспорту до іншого, затуркані і голодні. Вони зупиняються, щоб перевести подих, заморити черв.ячка і повитріщатися на Зоряну.

Щоразу, подаючи пиріжок чи біляш в кульочку, дівчина неодмінно нахиляється, і її фартух провисає. Роботягам завжди хочеться повторити – ще по пиріжечку із Зоряниних рук. Пиріжечку солодкому, як уста дівчини, золотистому, мов її волосся, і соковитому, наче лоно, прикрите фартушком.

Витріщатись на Зоряну може будь-хто, але внутрішнє моральне право має лиш той, хто щось придбав. Необхідно бути чесним принаймні з собою. Та й роздивлятись заклопотану дівчину краще так, між іншим, неспішно поглинаючи чебурек, аби ніякий випадковий перехожий бува не подумав, що в тебе проблеми.

Металевими лопатками Зоряна бере і окунає заготовку з тіста/м.яса в киплячу олію. Кулінарне таїнство супроводжується шкварчанням і клубами диму. Молоде дівоче тіло покривається спокусливою бронзовою плівкою. Чоловіки перешіптуються між собою, не забуваючи відривати шматки від своїх чебуреків, ретельно прожовують. Публіка чекає на коронний номер.

І Зоряна не розчарує своїх найвідданіших прихильників. От вона полишає інструмент. Звабливим помахом голови закидає коси за спину і подолом фартуха втирає чоло від маслянистого поту. Сороміцьке місце не роздивитись за прилавком – тільки животик. Але то не так важливо, адже головне – це жест. Взаємної любові і вдячності жест.

Народна слава, щиросердний попит, але і пекельна втома.

!

- З тобою все нормально?

- Да уже наче проходить. Воздух там у вас важкий.

- Може буть. Я вже привикла, то не замічаю.

- Так це шо, получається, отак от Зоря… на сносях?

- А чим пагано? Як мінімум удобно. І послі родов з фігурой проблем не буде.

- І воно… ну дитя, тут постоянно?

- Ну да. Ми з Зорею щитаєм, шо лучше не тривожить, аби плод нормально розвивався.

- А шо начальство говорить?

- Да тут внутрі кромі нас ніхто не буває.

- Так а…

- Шо?

- Ну… Від кого?

- Ой, таке спросиш. Ми з Зорею щитаєм, шо це новий виток еволюції.

- Це як?

- Главне – желаніє, правильно? Ну і трошки удачі.

- Це як?

- Ну, по суті, він туди случайно закотився. Валявся там сам-самесенький, без присмотра, бідненький, пару неділь, а може й більше, аж поки Зоря не замітила, шо в неї задержуються місячні…

- Так це він шо, виходить, безбатченком буде, байстрюком?

- Не кажи так! Зоря замужем!

- І він в курсі?

- Хто?

- Блядь, ну муж.

- Шо Зоря беременна? Ну да.

- І все пучком?

- Ну канєшно, вони давно вже планіровали дитину.

- Ну тоді передавай Зоряні мої офіційні поздоровлення.

!

Чебурек виростав, приклеївшись слизом, як на стропах, до стінок кіоску. Він набирався сил, з кожним днем повнішав, уподібнюючись до кокона чи може лялечки. Що більшим він ставав, то помітніше дихав. Густе/просмальцьоване повітря, дефіцит сонячного світла і відсутність природних ворогів – як виявилось, надзвичайно сприятливі умови для дозрівання такого плоду.

Тільки-но Зоря помітила цю нову присутність в своєму житті, дівчата взялися регулярно поливати кокон залишками відпрацьованої олії, в кінці кожного робочого дня. Зоря полюбляла сісти біля нього, припасти вухом і гладити, тихо радіючи кожному кволому поруху. Часто так засинала аж до ранку. Каріні доводилось починати свій робочий день із розбуркування подруги. Тужливі, сумні і неймовірно зворушливі моменти.

Аби захистити плід від випадкових й надміру настирливих поглядів, дівчата прикривали його картоновим ящиком.

!

Мені вже стало нормально, я роздуплився і протверезів, даже трохи сушило. Каріна вкрила Назара/Надю картоном і замкнула кіоск. Ми вернулись на тролейбусну остановку пити пиво, яке ще тоді купили. Я хильнув пару раз, і тут до мене дійшло, що ця пизда вонюча затіває.

Через її руки за неділю цих чебуреків проходить тисячі, якщо не міліони. Але Каріна, сука хитрожопа, за пазуху ткнула іменно той, що я її угостив. І типу шуточки шутить, з підлим намьоком, мол: чи й собі виблядка завести. Тепер мені все стало ясно. От воно, усе як на ладоні. Хитровиїбана сука затіяла стандартний розводняк. І весь цей вечор не просто так.

Ця скотина шантажировать мене задумала, типу: нагуляла од тебе виблядка, тепер давай бабло і не їбе. І як я зразу не догадався! Я ж з нею три года гуляв, мозгі так виїбала – ще й досі не одійшли. Знаю ж, як облуплену. Хуя тобі, Каріна, а не бабло! Не на того напала! Другий раз я вже на таку прошмандовку не поведуся!

Я підірвався з лавки і схватив її за шкибарки – так все прямим текстом і випалив, без ніяких там, щоб знала, блядь така, як на нормальних пацанів наїжжать. Тварь позорна! А я їй було в «Сільмазі» даже трохи обрадувався, угостив пизду, уже собрався в гості до себе забрать… А вона он що затіяла, шалава подзабора!

- Да ти єбанат кончений! Отпусти мене, блядь, чуєш, отпусти, кажу!

- Ти мені ще поблядькай, то прям тут і похороню!

- Пусти підар, бо беньки вицарапаю!

- Думала, я такий дибіл, шо не пойму!?

- Ти ненормальний, єбанутий на всю голову! Люди, на помощь! Поможіть!

- Думала на лоха напала, сука ти позорна!?

- Да я вообще не пойму про шо ти! Од.єбись од мене, тупой гандон!

- Щас ти, шалава, в мене все поймеш, по ночам тобі сниться буду!

Ще сильніше трясу за шкибарки, вона одбивається і верещить, царапає мені щоки, але то похуй, вона в мене получить по заслугам. Я одштовхую шалаву і бачу, як з-під олімпійки у неї випадає чебурек.

- Щас я тобі устрою аборт чоботом!

І як безумний пригаю на нього, але подсковзуюсь і хуяк сальто морталє. Да як йобнуся з усеї дурі головою об лавочку, аж остановка здвинулась. Ну пизда така, ну пизда сука, шалава кончена, глядь така, ти в мене за це заплатиш!

- Ага! Получив, підар мокрожопий! І ето іще цвіточки!

- Сука, блядь… больно як… ааа, пиздець… болить…

- Да у мене двоюродний брат з-под Донєцька приїхав, то він тебе нахуй замочить і не почуствує! Слишиш мєня, ти уєбан! Мой братуха тобі такой пізди вкачаєт, шо на колєнях будеш просіть, шоби сразу убіл! Ти мєня поняв, гандон! Дивись на мєня, когда з тобой разгаваріваю! Підрила, ти понял мєня, спрашиваю!

Я прикрив руками голову, держусь за потилицю. В мене хуярить кров, а ця шалава ще й ногами добиває. Лежу, не можу встать, пиздець, думаю, черепушку проламав нахуй. Від удару в мене шок по-ходу, даже слова сказать не можу. Харашо, хоть баба – до пизди то, що вона там мене коцає.

Брат, блять! Понаїжжало підарасов. Дай тільки додому добраться – ми з корєшами всю твою говняну сімейку на ножи поставим. Фраєриться вона, блядь. Ото, що тьолка, то тебе ніхто не і трогає. Бо давно би вже без зубів лазила, в гіпсу круглий год.

А, сука, між булок заїхала, мене аж передьорнуло, давай вставать. Тварь позорна сообразила, що зря мене збісила, і тепер одступає. Я повільно так випрямляюсь, а вона закує. І тут пизда візьми та й наступи на свій же чебурек – от і твоя очередь, сука тупорила! Тоже, по-ходу, башкою йобнулась, скрутилась калачиком і реве/завиває.

- Получила, шалава безмозгла!

Хотів тварь з ноги поднять, аж бачу через дорогу та сама шантрапа, молодняк. Втичать суки на мене, щось там собі пиздять і ржуть, скоти. Ну ладно, думаю, пора одцюда сйобувать – не хватало мені ще поліції. Що-що, а ночувать в участку я їбав. Он хай цю буху тварь і пакують. Побачим, хто тут хитрожопий, тьху на тебе.

Завожу мопед. Чуствую, що йобана кров тече аж за шиворіт – повна хуйня. Осторожно трогаю рану рукою, нажимаю – пиздець больно, але вроді череп цілий. Та і з орієнтацією в пространстві наче нормально все. Нада сйобувать – дома з раной буду розбираться.

Вже коли виїхав на трасу, то прийшло в голову, що я, наче в тому анекдоті про: вот ніхуя ж сєбє, сходіл за хлєбушком, – тільки я за чебуреком… з.їздив, блядь.

13.11.2015
Читать комментарии (2)
Рейтинг Оценили
1 Ва Каленик.

Вот проблема с этими творческими людьми: они всегда желают быть композиторами, художниками и писателями.
В результате производством труб большого диаметра занимаются бездарности. (с)Рома Воронежский

"Пииты - будьте хорошими людьми! Берегите лес и бумагу - пишите в сети!"

"Книги - это кино для умных"

"Автор умер - но критик всё ещё жив".

"Рукописи не горят - но, в основном, не тонут" (с)

КОММЕНТАРИИ
Ва Каленик
2015-11-14 10:21:34
Заплюсовал текст.
Главный зануда Публикатора
2015-11-17 15:51:57
памятник суржику и пригородным районам
несколько очепяток.
небольшая забывчивость автора, что весь текст от первого лица (например, описание работы Зоряны почти чистейшей литературной)
а в целом очень даже интересно - прочитал сразу, на одном дыхании

Зарегистрируйтесь чтобы прокомментировать
 

Art magazine Проза

Сайт группировки СТАН Давление света

Веб-каталог «Культурна Україна»

Літературний клуб МАРУСЯ

Буквоид

Редакция       Реклама и сотрудничество
© Все права на произведения принадлежат их авторам.
© Nvc

Свадебные торты на заказ Киев