Редакция  Правила сайта Авторы  Проза  Поэзия  Критика  Другое Форум ТОП Комментарии Кандидаты Бездна Гостевая
Головко Віктор

Європою на авто

роздуми після новорічної подорожі

Європою на авто

(роздуми після новорічної подорожі)

Вступ

Ну те, що я якийсь неправильний – вже давно і всім зрозуміло. Якась невідома сила змушує мене рухатись і не спинятись. Для чого я завжди вигадую собі на голову якісь пригоди? Чого мені не сидиться дома, у теплій хаті? Навіщо я шукаю собі якісь труднощі? Щоб потім їх з героїзмом долати, так? J

Так сталося і цього разу. Друзі крутили пальцем біля скроні: мовляв куди ти пнешся? Ще й дітей за собою тягнеш? Стіко перешкод і неприємностей може статися в дорозі, хіба не краще залишитися вдома, спокійно зустріти Новий Рік, набухатися, валятися п’яним під ялинкою або втикати в новорічний «Огоньок»? Ні, не краще. Хто зна чого я такий. Діти і дружина дуже просилися, та й мене самого тягло в подорож. Не можу я довго всидіти на одному місці. Хотілося випробувати свій новий Renault Scenic II, а заодно і себе на міцність. Хотілося відпочити, отримати нових вражень, світ побачити і себе показати. Та й взагалі шо тут такого: багато людей подорожують таким чином, не я один. План був простий: автопробіг Україна – Словаччина (зупинка у Кошиці) – Австрія – Германія. Новий Рік плюс ще тиждень в Мюнхені і Баварії. А потім додому. Там видно буде якою дорогою.

Словаччина

Вражаюча країна Словаччина! Які монументальні гори, який захопливий пейзаж! Доброзичливі і душевні люди. Країна така само бідна як і ми, але ж яка горда! Як вони поважають свою мову, поважають свої традиції. Як трепетно вони ставляться до своїх історичних пам’яток! І нехай їх за вуха тягне Євросоюз, але як би я хотів, щоб нас так тягли!

Хіба як це все (завдяки тому ж Євросоюзу) трохи рафіноване. Власне Словацьке втратило свою словацькість. Все доволі вилизане й прибране. Архітектурні пам’ятки досить знеособлені, вимиті, вичищені і приведені в належний стан. І все б нічого, але де ж та самобутність, де саме СЛОВАЦЬКА екзотика!? Хіба в мові? Та ні. Власне спілкуються вони трохи зміненою українською. Я не брешу! Коли в Кошиці одна з офіціанток (коли я звернувся до неї англійською) відповіла, що вона англійською не володіє, і почала переліковувати мови якими вона розмовляє: словацька, угорська (дає себе знати близькість Угорщини), чеська (те ж саме), польська – я охоче погодився розмовляти з нею словацькою. Звісно словацької я не знав, але все, що хотів, я спитав у неї українською. Вона зрозуміла все! І відповіла мені своєю, словацькою. І я теж зрозумів все! Хіба не підтвердження моєї тези (див. опус «Україна-Баварія»), про те, що мови не мають кордонів і плавно перетікають з однієї в іншу?

Але нехай, зараз не про те. Постає питання: чи хочу я (звісно як українець) в такому разі в Євросоюз? Ні, не хочу. Ну добре, схід (Росія) – то звісно смерть для України, і не про неї зараз річ. І в ту сторону, я дуже сподіваюсь, ми вже ніколи не підемо. Я завжди був і залишаюсь поборником «західнізації» України, руху моєї країни у напрямку заходу. І шо тепер? На фіга нам той захід, як він повністю (ну або майже повністю) руйнує індивідуальність країни?! Євросоюз – рідний брат Глобалізації. А Глобалізація - то є знеособлення любої нації і народності, приведення її до загального усередненого рівня. Стандартизація бажань і уподобань до рівня “consumer". Ненавиджу це слово! Хоч люди й однакові (хочуть лише жрать, спать, срать і трахатись), але ж люди різні!! Для мене та Глобалізація (тотожньо Євросоюз) споріднена конвеєру Генрі Форда. Ти рухаєшся тим конвеєром, а тобі зліва й справа підставляють лише те, що ти бажаєш: знов таки жрати, срати, спати і трахатись. А ще інколи, в якості підвищення культурного рівня, різні ратуші, кірхи, костьоли, фортеці, театри та інше. Словацькі, Чеські, Мадярські, Румунські… Ті кляті Глобалізатори навіть слово відповідне винайшли: гомогенізоване суспільство. Тобто таке, в якому смаки, уподобання і бажання приведені до відповідного стандарту, відповідної норми. Їм (Глобалізаторам) так легше виробляти гомогенізовані товари для нашого споживання. Дешево і дуже технологічно, бо однаково для всіх. Тьху, блін, плюгавство!...

Германія. Баварія. Мюнхен

Мюнхен... Що тут ще можна додати? Все, що Ви волієте знайти в світі капіталізму – Ви знайдете в Мюнхені. Як нас залякували в школі – центр світового імперіалізму. Так, підтверджую, справді центр. Центріш не знайдеш. Є, звісно, ще столиці світового імперіалізму (як то Нью-Йорк, Лондон), але центр у капіталізму один – Мюнхен. Багато разів був в цьому славному місті, але ніколи не втомлююсь туди приїжджати. Здається знаю вже кожен клаптик, кожну вулицю, але щоразу знаходжу щось нове для себе. Чи то в Deutsches Museum’і, який я відвідував вже разів із п’ять і досі повністю не обійшов, чи то в Пінакотеці, де серед тисяч картин завжди знайдеш ту, на яку раніше не звертав уваги, чи то на вулицях, де повсякчас є місце для нових несподіваних подій та перформансів, чи то в Brauhaus’ах або Biergarten’ах, де часто-густо можна зустріти когось зовсім неочікуваного, якусь дивну людину з іншого часового, просторового або інтелектуального виміру.

Дісталися до готелю ми вже доволі пізно ввечері, стомлені, голодні і трохи знервовані - 1000 км шляху протягом одного дня далися взнаки. На мої спроби пояснити німецькою, що у нас тут заброньовані номера, почув від чергового запитання на чистій російській мові: “Ви па русскі гаварите?”.

“Гаварім, блін! Нікуди від Вас кацапів не дінешся»,- промайнуло мені в думках, але вголос я того не сказав, стримався. І не даремно. “Борюсік” (як ми пізніше між собою називали нашого нічного чергового, хоча ні фіга собі “Борюсік” – він мені в батьки годиться) виявився дуже цікавим співрозмовником, приємною і м’якою людиною. Колишній дисидент. Емігрував до Мюнхену ще на початку 70-х. Філолог за фахом. Після того як перебрався до Мюнхену пішов працювати на радіо “Свобода”. Було таке за часів СРСР. Як же добре я його розумію: людина шукала стабільності в цьому світі і (о диво!) знайшла. Хто на початку 70-х міг передбачити падіння Радянською Імперії? Ніхто. Імперія здавалася монолітною, непохитною і вічною. А оскільки діяльність радіо “Свобода” велася цілеспрямовано саме на цю імперію і була залежна саме від її існування, то виходить, що робота на радіо “Свобода” забезпечувала стабільну роботу і безбідне життя протягом всього часу існування Імперії. В 70-х це означало ВІЧНО!

Імперія рухнула на початку 90-х. Це ще раз підтверджує тезу про те, що в цьому світі немає нічого вічного і незмінного. Незмінним може бути лише сам процес змін. Трохи заплутано, але дуже точно. НА СВІТІ НЕМАЄ НІЧОГО НЕЗМІННОГО АБО ВІЧНОГО! Справа лише в часі.

Власне цей факт мене дуже тішить в розрізі саме Радянської Імперії. Тепер я можу спокійно відвести своїх дітей на Поділ, на вулицю Олегівську, і розповісти їм, що “ось бачите, діти, була колись собі така Радянська Імперія, звичайні люди в якій жили погано. Добре жили лише Імператори та ті, що були до них наближені. І та Імперія дуже боялася, що люди дізнаються, що існує інше, можливо краще, життя. І не було раніше Інтернету, а було тільки радіо. І для того, щоб захистити людей від згубного (як вважали Радянські Імператори) впливу заходу, вони будували так звані “глушилки”, спеціальні вежі з антенами і потужними передавачами, які глушили сигнали західних радіостанцій. Одну з таких “глушилок”, діти, Ви бачите перед собою...” А навколо Поділ розлігся і Дніпро несе свої води і Київські кручі здіймаються і новобудови біліють і навіть трохи Вишгород видніється. Благодать...

А що ж “Борюсік”? Після того, як радіо “Свобода” припинило своє існування, а його досконалі знання російської мови виявилися в Мюнхені нікому не потрібними, пішов шукати роботи деінде. Тинявся, перебивався. Перекладачем, репетитором. Пробував писати книжки російською – виявилися, як я вже казав, нікому не потрібними. Пробував німецькою – але ще недостатньо досконало володів, тому художньої цінності вони собою не являли. Кінець. Нічний черговий в готелі. Ні родичів, ні друзів. Лише заїжджі туристи з пострадянського простору з якими можна трохи поточити ляси. По-людськи його дуже шкода. От Вам і всі плюси еміграції.

Тепер він розповідає, що хотів би повернутися в Москву, додому, щоб спокійно і безбідно доживати своє життя. На мої резонні зауваження, що Москва наразі зовсім неспокійна і набагато дорожча ніж Мюнхен, він відповів, що не в Москву власне, а десь в Підмосков’я. На моє питання: “Навіщо після 35-ти років в Мюнхені повертатися невідомо куди?” він задумався. Думаю, в першу чергу він задумався над питанням: а де мій дім? А й справді де?

Де взагалі є ДІМ? Хтось може мені на це відповісти? Дім – це там де народився, чи там, де провів золоте і безтурботне дитинство? Дім - це там, де жив коли навчався, чи може там, де одружувався і народжував дітей? А може це та квартира чи будинок, що ти його придбав на власно зароблені кошти? А може це взагалі не будинок і не квартира, а місто чи країна. Як співалося в одній совєцкій пісні: “Мой адрєс нє дом і нє уліцааа, мой адрєс Савецкій Сааюз”. Що власне є ДІМ? Якщо це все, що було перераховано вище, то я багата людина: в мене десь коло десятка домів! J Звісно це жарт. Певно дім – поняття досить умовне. Коли ми десь в Альпах лазили по тих засніжених горах та пишних замках і казали: “Поїхали вже додому”, - ми мали на увазі наш маленький і простенький готель в Мюнхені. “Все, ми вже вдома”, - казали ми як переїхали через кордон. “Дома” при цьому означало в Україні. Поняття дім в кожного своє. Скоріш за все, це просто місце де тілу затишніше а душі тепліше, місце куди ти завжди повертаєшся з радістю.

От і “Борюсік” казав таке: “Коли я приїздю в Москву, на другий день мене вже тягне додому (мається на увазі в Мюнхен – ВГ)”. “То який же сенс туди повертатися коли ти домом вважаєш Мюнхен?!”, - хотілося вигукнути мені. Але не вигукнув. Він доросла людина, сам собі хазяїн і то його власна справа. Розбереться якось сам, без моєї допомоги.

Дещо про німецькі дороги. Щоправда про них вже писано-переписано, але я тільки трошки. Хтось порівняв покриття німецьких автобанів з чорним, неслизьким склом. Дуже вдале порівняння! Мало того, що асфальт ідеально рівний, але ж ще і розмітка, огородження, з’їзди, заїзди, смуги для розгонів та гальмувань, вказівники, стрілки, цифрові табло, кілометрові стовпчики. По місту Мюнхену ми теж їздили багатенько і жодного (!) разу не заблукали. Все просто, ясно і зрозуміло. Не їзда, а одна насолода. Але ж вони там і ганяють, скажу я Вам! Я їхав в другій смузі, третя була вільна, коли машина, що стрімко наближалася до мене позаду, стала блимати фарами на кшталт: «звільни дорогу!». Просто з цікавості я поглянув на спідометр мого авто: 144 кілометри на годину! Схоже, я їхав занадто повільно J

Відвідували Баварські замки. Так є. Дуже красиві. Пишні, величні і горді. Але… І чого я не можу без того «але»? Але ж це не справжні замки! Навіть найвідоміший і найкрасивіший з них «Нойшванштайн» був збудований лише в кінці 19 століття. В ньому ніколи не творилася «справжня» історія, а збудований він був кьонігом Людвігом Другим для свого коханця Ріхарда Вагнера (о-о-о, чули б Ви того Вагнера – нудота неймовірна). Кьоніг Людвіг там майже не жив і відразу по смерті короля замок був відкритий для туристів. От і виявляється, що вся ця насправді вражаюча краса ШТУЧНА! Те ж саме можна сказати і про замки «Ліндерхоф» і «Херрен Кімзее». Не топтали тих замків справжні лицарі-хрестоносці, не проливали в них свій піт і свою кров, не відчувається в тих замках подиху історії. Красиві розцяцьковані ляльки. Але нехай. Туристам штибу consumer подобається саме ось таке все чисте, стерильне і рафіноване.

Коли їдеш довго і далеко: руки, ноги, очі, вуха, взагалі все тіло робить все неосмислено, як то кажуть «на автоматі». Свідомість же літає десь далеко від тіла. Враження таке, що душа відривається і споглядає на все, що відбувається, немовби зі сторони. Сталося так і в цей раз. Душа наче відокремилася, літала десь високо в небі і дивилася згори, як невеличкий, але гордий автомобільчик, з жовто-синім прапорцем на задньому склі, прокладає собі дорогу через засніжені доріжки що звиваються і петляють, що спускаються і підіймаються поміж схилами Альпійських гір та кришталево чистих гірських озер. Дивилася, як рухається цей маленький острівець України десь у самому найцентрішому центрі Європи, переймаючи і всмоктуючи атмосферу центральноєвропейської культури, настроїв і думок і залишаючи слід культури, настрою і думок своєї власної східноєвропейської. Колись Андрухович написав, що наразі Германія набагато «східніша», ніж була раніше, десять років тому. Він робить висновок, що це відбулося тому, що багато наших (росіян і українців) поїхало і повезло туди свою культуру (або безкультур’я). Власне я дуже поважаю і навіть люблю Андруховича, але в цьому питанні з ним не погоджуся. Я вважаю, що такий ефект стався не лише тому що Германія стала більш “східною”, але ж і Україна стала більш “західною”! І відбулося це саме тому, що багато людей їхало і ПОВЕРТАЛОСЯ. Вони везли своє життєве видіння і розуміння туди, а потім, повертаючись, везли їхнє видіння і розуміння життя до нас. І то є найкращий спосіб інтегруватися, асимілюватися суспільствами, зрозуміти і усвідомити, що ми – частина Європи, а не богом забута і занедбана частина москово-монгольскої Азії.

Австрія

А хай їй грець, тій Австрії! Власне цю країну можна спробувати описати однією влучною фразою: АВСТРІЙЦІ – ЦЕ НІМЕЦЬКІ МОЛДАВАНИ! Хай вибачить мене сусідня Молдова, але анекдотів про молдаван складено безліч, а диму без вогню, як відомо, не буває. Те саме можна сказати і про Австрію – наче й схоже на Германію, але все ж не те. Дороги (автобани!) мало того, що платні, то ще й вкрай нерівні і побиті. Дорожні вказівники дрібні і незрозумілі. Щоб прочитати назву вулиці доводилося зупинятися, виходити з машини, підходити до будинку і придивлятися до дрібних літер. На кого вони в дідька розраховували?! На автобанах обмеження швидкості (на фіга тоді, питається, їх взагалі робити автобанами?) Єдина країна, де я примудрився заблукати була не Україна, не Словаччина, не Германія і навіть не Угорщина (мовою якої я не володію), а Австрія!! Розібратися у вказівних дорожніх знаках можна хіба що як добряче випити. Дорогу до центру Зальцбурга ми шукали певно цілу годину. Врешті заїхали на якийсь пагорб на околиці міста, де запитали якогось спортсмена-бігуна-любителя як дістатися до Бангофа (вокзалу). Він довго тер очі і дивився на номера нашої машини і питав звідкіля ми. Дружина сказала: «Юкрейн». Звісно він не зрозумів. Скільки можна пояснювати: німці не розуміють слова «Юкрейн». То є суто англійський варіант вимови справжньої назви нашої країни. Треба казати: «Україна», «У-кра-ї-на»! Він же звісно (як всі пересічні німці) зрозумів, що ми приїхали з «Ю.Кей», тобто з Великої Британії, і почав пояснювати нам дорогу англійською мовою, старанно імітуючи оксфордський чи стафордширський акцент. Ну і нехай. Головне, що вказав нам шлях.

Не знаю чи відомо Вам, але в Зальцбурзі знаходиться одна з найстаріших в Європі фортець. Збудована ще в 1460 році, вона добудовувалась в кожному наступному сторіччі і цікаво, що так ніколи і не була захоплена в бою. Зате була віддана Наполеону без жодного пострілу. О-о-о, в цій фортеці вже справді відчувається присмак плинності ЧАСУ. Але ж знов. Турнікетами, загорожами, стеклами і вказівниками туристів примушують рухатись строго в певному напрямку, тільки по одному, раніше визначеному маршруту, слухати чітко дозовану екскурсію електронного гіду. Тьху, блін, плюгавство! А так хочеться пройти по кріпосній стіні по самому краєчку стежини, що продирається крізь фортечні мури, як у нашій Бєлгород-Дністровській фортеці. Позаглядати у гроти та підземелля. Послухати як гудить вітер в бійницях. Або ж здерти коліна і лікті видряпуючись на земляний вал укріпленої споруди, як в Переяславі-Хмельницькому. Що не кажіть, але українські пам’ятки, незважаючи на свою занедбаність, справді історичні. Якщо добряче прислухатись, то в них ще можна почути іржання коней, брязкіт зброї та голосні вигуки воєначальників. Якісь вони… чесні, щирі чи що. Нам би їх трохи до ладу привести.

Угорщина

Враховуючи те, що дороги в Словаччині доволі непрості – весь час звиваються з поміж гір, а тому за кермом потрібно постійно концентруватися, вирішили повертатися в Україну через Угорщину. Країна справила дуже неоднозначне враження. Зважаючи на те, що в Будапешті я вже бував раніше, можна зробити лише один висновок: Будапешт і власне Угорщина – дві зовсім різні речі. Якщо в Будапешті люди справляють враження освічених, цивілізованих і добре вдягнених, то в сільській місцевості – більше схожих на циганів, а їхні скупчення –циганських таборів. Контраст разючий. Хоча, зважаючи на те, що третина угорського населення мешкає в Будапешті…

Цікаво було простежити за еволюцією туалетів впродовж нашої подорожі. Якщо у Германії туалети на заправках чисті і безкоштовні, то вже в Австрії – доволі брудні і платні. В Угорщині ж туалети мало чим відрізняються від наших гальюнів – такі ж занедбані і бридкі. Чого я про це розповідаю? Вважаєте ця інформація зайва? Ні! Я справді вважаю туалети одним з показників культурного рівня країни або компанії або навіть людини. Прийдіть на співбесіду в будь-яку фірму, і нехай Вам там годинами розповідають які вони багаті та могутні, які вони європейські та розвинуті, але достатньо відвідати туалет в офісі тієї компанії – і Ви зможете зробити висновки самі, без зайвих речей і віщувань. І хоч люди сують туди свої дупи, але, як не крути, туалети – це обличчя компанії. Такий ось парадокс.

Власне Будапешт знов вразив вишуканістю архітектури та брудом в провулках коло дунайської набережної, лоском готелів, убожеством хостелів та відсутністю нормальних вказівників. «Город контрастов»,- як казалося в одному з фільмів радянського часу.

Угорщина вразила рівнесеньким і охайним (хоча і платним) автобаном від Будапешту до Мішкольцу і майже повною відсутністю дороги від Мішкольцу до українського кордону. Така разюча відмінність немов промовляла: «Ну шо, побавилися з європейськими дорогами, хлопці, тепер час звикати до українських» J

Трохи про мови

Ну не можу я обминути цю тему, хоч стріляй! Коли через десять днів подорожі ми нарешті повернулися до Києва – я відчув себе трохи здичавілим: я добряче підзабув як спілкуватися російською! За десять днів мені майже жодного разу (ну хіба крім випадків коротких вечірніх спілкувань з «Борюсіком») не знадобилося знання російської мови. Дивіться самі: з дітьми і дружиною я, як завжди, спілкувався українською, в Словаччині – українською, в Германії – німецькою і знов таки українською з родичами, до яких ми заїжджали в гості. В Австрії німецькою і трохи англійською. В Угорщині, через незнання місцевої – англійською. Цікаво, що в Угорщині нас чомусь сприймали за словаків.

Донька по-моєму прозрівала. До цього часу вона, незважаючи на те, що їй вже 13, напевно ніколи не задумувалася над тим для чого потрібно і яким важливим є знання іноземних мов а надто своєї – української. Київ – доволі сильно русифіковане місто і майже все її оточення спілкується російською. Вона і вважала собі, що на фіга та українська, як нею ніхто (ну хіба крім тата та ще деяких оригіналів) не розмовляє? Здається протягом всієї подорожі вона перебувала в мовному шоці J На кшталт: то навіщо мені потрібна російська, як нею ніхто крім мене не розмовляє? Сподіваюсь вона зрозуміла, що мовний світ дещо більший і складніший ніж її одноманітне русифіковане оточення. Можливо ця поїздка дасть їй поштовх до кращого, більш осмисленого вивчення англійської, німецької а головне української мов.

Про родичів німецьких і українських

Пані Ольга, двоюрідна сестра мого батька, народилася, жила і працювала у Львові до того часу поки не настали буремні роки великих змін на початку 90-х. Саме тоді економічний колапс примусив її, як і багатьох інших галичан, податися на заробітки спочатку в Польщу, а тоді іще далі на захід, в Германію. Там вона й познайомилась з Манфредом, а трохи згодом вийшла за нього заміж. Живуть вони досить непогано. Про рівень їхнього статку красномовно свідчить той факт, що мешкають вони у ВЛАСНІЙ трикімнатній квартирі у передмісті НАЙДОРОЖЧОГО міста Германії. Хочете знати розмір їхнього середнього комунального платежу? Ну так, цікавості заради. Десь трохи більше тисячі євро (!) на місяць. Я розумію, що в нас купівельна спроможність менша і зарплати нижчі, але навіть якщо прирівняти їхні Євро в Германії до наших Гривень в Україні – різниця виходить разюча. Я, наприклад, за свою трикімнатну в Києві сплачую набагато менше ніж тисячу гривень на місяць. Порівняно з їхніми цінами ми просто в маслі купаємось. А ми ще бідкаємось. Так і хочеться вигукнути: “Любіть Україну, мать Вашу!”.

Але то ліричний відступ. Цікаво було спостерігати за Ольжиною донькою (це виходить моєю троюрідною сестрою) Леною. Наразі їй виповнилося дев’ятнадцять, цебто в Германію вона переїхала як була вже в досить свідомому віці. Діти взагалі швидко навчаються іноземним мовам, надто як їх помістити у відповідне мовне середовище. Зважаючи на те, що рідною мовою вона спілкується лише з мамою, а все інше її оточення: друзі, знайомі – німці, українською вона розмовляє повільно, ретельно підбираючи і обдумуючи кожне слово. Можливо подумки перекладає з німецької на українську. Ще один цікавий факт щодо неї – найближчим часом хоче звалювати з рідної домівки в Лондон або на крайній випадок в Берлін. Каже, що Мюнхен – місто для пенсіонерів, надто спокійне для її віку. І це таки, я Вам скажу, чиста правда. Я не був в Берліні, але кілька разів був у Лондоні – чума, а не місто! Метушливе, галасливе і божевільне. Як раз для її віку. Але ж бачите, що саме найцікавіше: проблеми масового від’їзду молоді з сіл у міста і “утєчкі мозгов” за кордон виявляється актуальні не тільки для України. В цьому план ми не сильно відстали від Європи J

Тьотя Люся, рідна батькова сестра, живе у Хмельницькому. Глянувши на мапу автодоріг я хвацько вирішив, що нам немає ніякої різниці як нам від кордону їхати на Київ: через Львів або через Хмельницький і тому пообіцяв батькам обов’язково провідати тітку. Якби ж я тільки знав про відрізок шляху між Стриєм і Тернополем – ніколи б не погодився на те! Їй богу, якщо в мене буде вибір – я буду за любу ціну обминати цю “видатну” дорогу! Темно, мряка, туман, дорога неосвітлена, вибоїни розміром «в людський зріст» (боявся, що колеса повідпадають), безліч сіл та містечок, що лежать прямо на дорозі. Їхали ми в канун Різдва, і тому люди цілими натовпами чимчикували на місцеві кладовища, ставити свічки на могилах їхніх родичів. І все б нічого, традиція гарна і красива (море запалених свічок викликало захопливе враження), але ж люди ті йшли на кладовища просто посередині неосвітлених доріг. Кілька разів вдавалося загальмувати лише в останній момент. Дуже скоро я облишив свою ідею швидко дістатися до Тернополя. Відрізок в 150 кілометрів ми долали більше двох з половиною годин!

Є в моєї тітки Люсі дуже файне захоплення – вишивання. Я якось спокійно ставлюся до подібних речей, але я Вам скажу – то є справжнє мистецтво! Ті вишивані картини навіть набагато кращі за їхні мальовані оригінали. Я не уявляю як то можна малесенькими стежками і хрестиками ниточок створювати той настрій, який випромінює полотно, те світло, яким воно просто струменить. Просто дивовижно!

Показуючи нам свої роботи, вона підвела нас до найбільшої з них. Моє треноване око відразу розпізнало знайомі риси того, що було зображено на полотні. «А ця картина називається…»,- поважно почала було вона. «Тьотя Люся, дайте-но я закінчу»,- спробував перебити я її. «…замок Нойшванштайн»,- закінчили ми разом. «Звідки ти знаєш?»,- здивувалася вона. По-моєму її надзвичайно вразило, що ми лише позавчора товклися у внутрішніх залах того замку. Те, що здавалося для неї таким неосяжно далеким і нереальним в часовому і просторовому вимірах насправді виявилося на відстані двох автомобільних заправок і таким, що його можна реально помацати. Такий собі злам ідолів і стереотипів. Тож коли тітка вирішила подарувати нам одну зі своїх картин – вибір визначився сам собою. Тепер картина висить у мене вдома як згадка про яскраву і насичену подорож.

Епілог

4500 кілометрів, 400 літрів спаленого бензину, десять діб, п’ять країн, три гірських масиви, розбита протитуманна фара, “ощасливлені” родичі в Мюнхені та Хмельницькому, вишиванка «Замок Нойшванштайн» і безліч незабутніх вражень та спогадів – такий короткий підсумок нашої поїздки по Європі. Сподобалось страшенно. Якщо випаде нагода – обов’язково поїду ще. В Італію або Іспанію, а можливо у Францію або Бельгію. Сам поїду і всім радитиму спробувати.

А Вам шо, хіба слабо? J



© 2007 ВГ, Радіорай ® art-project

http://www.vg.kiev.ua

02.02.2007
Читать комментарии (0)
Рейтинг Оценили
0

Вот проблема с этими творческими людьми: они всегда желают быть композиторами, художниками и писателями.
В результате производством труб большого диаметра занимаются бездарности. (с)Рома Воронежский

"Пииты - будьте хорошими людьми! Берегите лес и бумагу - пишите в сети!"

"Книги - это кино для умных"

"Автор умер - но критик всё ещё жив".

"Рукописи не горят - но, в основном, не тонут" (с)

КОММЕНТАРИИ

Зарегистрируйтесь чтобы прокомментировать
 

Art magazine Проза

Сайт группировки СТАН Давление света

Веб-каталог «Культурна Україна»

Літературний клуб МАРУСЯ

Буквоид

Редакция       Реклама и сотрудничество
© Все права на произведения принадлежат их авторам.
© Nvc

Свадебные торты на заказ Киев