Редакция  Правила сайта Авторы  Проза  Поэзия  Критика  Другое Форум ТОП Комментарии Кандидаты Бездна Гостевая
Вражек
Смотреть инфо »
Проза Поэзия
Другое

Розшукується персонаж

роуд-сторі

Чоловік підходить до гранчастого бетонного стовпа над проїжджою частиною. Вітер ворушить кінчики недбало приклеєних одне поверх одного оголошень. Чоловік стає впритул і здирає папір зубами, відриває шматочки і спльовує, він тулиться до стовпа, обіймає його, не припиняючи пристрасно обгризати оголошення. Спантеличені люди стороняться, не можуть зрозуміти, що відбувається, перешіптуються. Що за неподобство? Вони чекають на автобус, який відвезе їх до затишних сільських домівок. Зуби чоловіка шкребуть по бетону, асфальт під ним всипаний конфетті з уривками слів і телефонних номерів. Чоловік повільно обходить стовп по колу, перевертає смітник на проїжджу частину, навіть не помічає цього.

Підіймається вітер, і разом із жовтим листям дорогу перебігають пошматовані оголошення, вони гуртуються під протилежним бордюром, декому вдається його перескочити. Корінці з телефонними номерами чіпляються до підборів випадкових перехожих. Чоловік намагається розмочити язиком те, що не може здерти зубами, зрештою втомлюється і полишає стовпа. До нижньої губи йому прилип номер (098) 92-42-732, чоловік того не помічає або не зважає. Повільно швеньдяє геть.

!

Сьогодні п.ятниця, кінець робочого тижня, сутеніє. Сьогодні фуршет, він саме починається. Чоловік прямує через хвойний сквер, в якому всі доріжки – протоптані. Двоє перетинають йому дорогу, проходять трохи вглиб скверу, кожен обирає собі сосну, розставляє ноги, щоб зручніше було мочитися. Ці двоє поводять себе безтурботно, перегукуються, по сторонам не озираються. А даремно, тут часто блукає патруль.

- То ти вже перейшов на зимні, кажеш… А я на днях такі шини бачив заїбісь, знаєш такі широкі, масивні, прикольно так по бокам випирають.

- Від таких розход моментально підскочить, неекономно.

- Зате, якщо по болоту, то знаєш як хуярять, ого!

- Типу ти часто по болотах їздиш?

- Та, знаєш, весною, коли на рибалку, то приходиться і по болотам, там на лузі таке місиво після снігів. Це літом грунтовки втоптуються, а весною..!

- Ти ще рибалиш? А я закинув це діло, якось само собою, то ніколи, то ліньки, то нема з ким.

- Та воно, знаєш, по-кайфу весною виїхати на Десну, посмикати коропчиків. З наступного тижня треба й собі переходити на зимні.

- Став нормальні, в тебе повний привод, проїдеш і на таких по болоті. Бо по асфальту з тими протекторами тільки те й роби, що заправляйся.

- Може й так… А ти де міняв? В сервіс центрі?

- Та в мене біля роботи, там знайомі. Сука, ідіоти диск поцарапали, ну його нахуй, наступного року буду в центрі.

- Та да, бувають такі ділки…

Зі сквером межує стоянка, там біля паркану із обвислої, немов від натиску невидимих ліпідних депо, сітки, на зваленому дереві сидять чорні силуети, схожі на круків-мутантів, вирощених на об.їдках генетично модифікованих продуктів. Під їхньою вагою падають дерева, та вони продовжують сидіти, їм просто похуй. В деякому сенсі, мутанти мають рацію.

Чоловік виходить на алею, що веде до підземного переходу через проспект. По обидва боки алеї засмальцьовані лавки чергуються з кіосками. Саме через масний бруд лавки здаються теплими і навіть затишними. Часто бездомні собаки з апетитом обнюхують сідала, нишпорять писками між дерев.яними поперечками, пробують на язик, облизують. Вони полюбляють кублитись під лавочками і дрімати. Коли такий собака прокидається і бачить ноги, то намагається пробратись холодним писком під штанину, антропос лякається і підстрибує, обливаючись кислим пивом.

- Йоп твою!

- Ти чо нах, що сталось?

- Їбать, це собака! Я мало не всрався, обляпався весь.

- Га-га-га!

- Сучка, ану пішла нахуй, смердюча шавка!

- Та дивись, а то ще покусає.

- Я її, блядь, покусаю! Лапи повикручую, пащеку розірву, тварь така.

- Та сядь ти вже.

- Курва блохаста, нема їй більш де лягти, блядь.

Чоловік так і не прибрав корінець з номером. Він прямує в перехід, що через концентрацію і різноманіття торгівельних точок схожий на підземну ярмарку. Колориту піддають музиканти із сиплими гітарами, що захлинаються простроченими шлягерами. Їхні жирні пасма чимось нагадують лавочки, навіть з такою ж прозеленню. Чоловік підіймається на інший берег проспекту, він узурпований маршрутками. Мікроавтобуси щільно тиснуться до узбіччя, наче корінці єдиного оголошення, тільки по-різному пронумеровані. Більша частина з них прямує до Броварів.

Кожну п.ятницю біг-борд, що трохи осторонь основного маршрутного ажіотажу, обростає сміттям, наче пеньок грибами. Іноді по горі мішків і пакетів – переважно синіх і чорних, іноді трапляються зелені – можна вибратись на рівень рекламної дошки. Обдовбаний шаман на вершині жертовного зіккурату, через підсвітку він погано бачить натовп, але чує нетерплячі овації. Жрець підіймає над головою облізлого кота і слухає, як натовп казиться від нетерпіння, як сигналять жовті судна, обдаючи процесію чадним газом. Різким і точним рухом обдовбаний жрець відтинає коту голову, тіло тварини падає йому під ноги, а голова залишається у простягнутій руці. Він поважно демонструє її натовпу і кидає, щоб та стрибала вниз, окроплюючи східці зіккурату жертовною кров.ю. За вихідні сміття зникає. Цієї п.ятниці чоловік приходить першим на фуршет.

Поряд нудьгує сколопендра черги на халявну маршрутку до найбільшого, принаймні на момент появи, ТЦ в Європі. Вхід до транспортного засобу по карточкам. Максимум троє чоловік, типу сім.я, на одну карточку. Очевидно, що така політика не сприяє, ба навіть присікає демографічний ріст, але зараз не про це. Чоловік не зважає на чергу, він робить шанобливий обхід навколо зіккурату, зовсім трошки вагається, з чого би почати. Чоловік рве поліетиленовий пакет, інтенсивно копирсається, відходи летять на людей, що в черзі, ті стороняться. Сколопендра прогинається в бік проспекту, її сегменти невдоволено бурчать. Так чоловік перетворюється на бомжика. Періодично він щось розглядає в тусклому освітлені і ховає до кишені, шматує наступний пакет і розкидає його вміст. Він патрає кульки, наче кухарка рибу.

Підходить маршрутка. Сколопендра напружено стискається, бабця з сумкою намагається зайняти передову позицію.

- Жіночко, тут черга.

- Які ви розумні! Я знаю.

- То чого не дотримуєтесь?

- Значить так треба.

- Як треба? Займіть будь-ласка чергу, як всі люди.

- Чого ви штовхаєтесь?

- Це ви мене штовхаєте.

- Заспокойтесь, вистачить вам місця.

- Я спокійна, просто треба совість мати.

- Он для таких, як ви розумних написано, бачите?

- А зразу не можна було сказати, що ви співробітник?

- Наче неясно!

Поступово на фуршет підтягуються знедолені, та схоже, чоловік вже отримав усе, що його цікавило. Тепер він шкутильгає до ресторану домашнього харчування «Дрова». Минає запрілі вітрини чебуречних, альтанки поповнення рахунку і торгові прилавки з овочевою плоттю, притрушеною брильянтами, розсип осоловілих очей, схожих на ілюмінатори, і задерев.янілі від голоду волокна у пошуках здачі, гальванічний бруд, чоловік шкутильгає по бруківці з мертвих пацюків, що пахнуть майже лукумом, поміж квітчатих вибухів, що анітрохи не обм.якли на шляху із казкових полігонів сюди, минає ковбасні клавіатури і рибні цимбали, пластмасові шеренги бюстів, розіп.яті труси і дитячі піжами, приковані скотчем до решіток з проволоки, там глибше кубляться брезентові наливайки, замасковані від повітряних атак, і аптечні кіоски, де з-під поли продаються презервативи, чоловік переступає цербера, проходить між атлантами терміналів до рабовласницького центру, піднімається по прозорим східцям, наповненим цукатами і сухофруктами, вони ведуть прямісінько до їдальні.

У вбиральні кран вивихнутий, якщо сильно відкрутити воду, то вона поллється за межі умивальника. Чоловік обережно береться за кінцівку, повільно відводить трохи вбік і різким, вправним рухом вставляє суглоб на місце. Так-то краще. Чоловік заходить в нужник, шпінгалет на дверях ледь тримається на одному гвинтику, чоловік присідає, щоб оглянути долівку, майже відразу знаходить ще два гвинтики: один у долині під керамічним кадиком, а інший за пластиковим вухом, повним використаного паперу. Всього три, але спасибі і на тому. З кишені він дістає чеку від жерстяної бляшанки, за допомогою якої прикручує гвинтиками шпінгалет. Коробочка для туалетного паперу порожня, чоловік знову звертається за допомогою до кишень. Виймає шматок відривного календаря і кладе до коробки. Унітаз невпинно шипить, наче чайник, з-під білої губи, по емальованому піднебінню, постійно сочиться вода. Чоловік справляється, але злити не може, кілька разів смикає за дріт, що стирчить з кришки бачка – безрезультатно. Він обережно піднімає кришку і ставить на підлогу, засовує руки в руде нутро бачка, деякий час над ним вовтузиться. Розгинається і струшує воду з рук, бере кришку і мостить на місце. Чоловік чекає, доки набіжить вода, і зливає – потужний бурхливий потік, як і має бути. Так значно ліпше, але чекайте. Він дістає з кишені якусь кульку, схожу на руківку від шухляди, і хвацьки з.єднує з дротом. Тепер зливати ще зручніше.

!

Касирка мовчки дивиться на губи клієнта, потім на тацю, там борщ і шматок чорного хліба. Чоловік сідає біля вікна і їсть не кваплячись. За столиком поряд невпинно лепечуть дві жінки. На одній із них шуба з раритетними погонами, інша своє пальто скинула і повісила на вільний стілець поруч.

- І обов.язково сходи на балет, у них там чудесний балет.

- О, точно, а я думаю, що ще хотіла спитати…

- Ага. Це раніше, років п.ять-шість тому, у Відні балет нікудишнім був, а тепер у них там…

- Росіяни?

- Так, з Маріїнки танцюють, просто неперевершено! Обов.язково сходи, рекомендую.

- На конкретний якийсь спектакль чи…

- Та все рівно, куди дешевші квитки будуть. От ми на «Лускунчику» були останній раз – шикарно!

- А квитки…

- Ми брали на руках, вдвічі дешевше.

- Дивно, мені кума розповідала, вони вже тричі їздили, що там на касах виключно треба купувати. Ніхто просто так не продає.

- У твоєї куми фізіономія європейська, от їй і не продають, ха-ха-ха.

- Хі-хі-хі.

- Ми постійно купуємо на руках. У таких же, зі східної Європи, румунів, молдаван. Емігрантів, коротше, вони таким промишляють, їх одразу і видно.

Чоловік виймає ложку з рота, шкребе зубами по вигнутій гладкій поверхні, вони зіскакують з країв. Чоловік уважно дивиться в ложку, на своє перевернуте зображення, мацає себе за нижню губу, шматочками знімає папір, пігментований борщем, але телефонний номер залишається, цифри глибоко вкарбувались в ніжний епітелій уст.

Чоловік не сидить довго, треба йти, доки не підкралася дрімота, доки страва в шлунку не охолола. Необхідно бодай крихту винести назовні, тліючу жаринку, щоб з неї роздмухати багаття для цілого племені м.язів і суглобів. Двигун працює тому, що паротяг рухається, повітря проходить крізь його обвуглений стравохід, щоб не загас священний вогонь. Він диктує напрямок і дорожні правила аж до наступної станції. Чоловік прямує парком, що більше нагадує гіпертрофовану роздільну смугу. Вона самовільно вклинилась між двома огрядними дорогами, аби ті не терлись між собою, обросла деревами, тротуарами і лавками, ба навіть ліхтарями на центральній алеї. Один-єдиний жовтіє, наче світло в кінці тунелю під відкритим небом. Чоловік підкурює цигарку, лишається ще шість. Їх має вистачити, щоб дістатись до протилежного кінця алеї, до того самотнього стовпа. Майже відразу зустрічний чорний силует просить чоловіка закурити – перша пішла. Цей парк – таке ж обличчя з тліючим над щетиною маяком. По ньому сновигають тіні роздумів, вони переходять дорогу одна одній, розминаються, зустрічаються чи просто наштовхуються і намагаються законтачити, щось випросити чи нав.язати одне одному. Кажуть, що в цьому парку не раз грабували, ґвалтували і навіть вбивали. Одна тінь абсорбує іншу. Чоловік крокує по своєму обличчю, а по його обличчю йде такий же темний силует, як він. І так далі, до нескінченності. Кожен, у кого в зубах цигарка, ніби прогулюється парком власної міміки, зациклений в нескінченних переродженнях. Друга пішла.

Чоловік рухається настільки повільно, що починає шкутильгати, наче хоче самовиправдати обрану швидкість. Настільки неквапно, що бруківка встигає прогріватись під його стопами. Бо наближається він до кінолавки. Не крамниці, але лавочки на якій, так повелося, розмовляють про кіно, діляться враженнями, рекомендують до перегляду, тощо. Чоловіку незручно просто стати над людьми і слухати, тому він намагається не зупинятись, але уподібнитись морській зірці чи їжаку, розчинитись у повзанні хмар і місяця, замаскуватись в ньому. Кожного вечора дві темні постаті невтомно лепечуть тут про кіно, завжди в прямому ефірі, після заходу сонця, тому безликі. В цьому парку лише один ліхтар випромінює світло, всі інші його поглинають. Судячи з голосів, люди щовечора різні. Тут немає неонової вивіски, не роздають запрошень, місце зовні непримітне, імовірно, що самі учасники дискусій з.являються тут стихійно. Але хто б на неї, на цю лавку, не сів – приречений говорити про кіно.

Чоловік підслуховує скільки вистачить неквапливості – рухатись зі швидкістю морської зірки. Кожне слово йому, як кадр, що проектується на чорний небосхил мікрокосмосу. Спочатку починають смикатись колінні чашечки, зводить суглоби, шпигає в ікрах і стегнах, далі біль набуває постійного характеру, поширюється на поперек, одночасно від плечей і лопаток больові спазми заповнюють спину, під кінець сеансу терпне шия і вилиці, але чоловік мужньо терпить і продовжує слухати.

- Не вперше помічаю, що скандинавський кінематограф є одним з найдепресивніших. Навіть їхні комедії переповнює катастрофічне відчуття безвиході і приреченості суспільства, що потрапило в глухий кут, розчарувалось в будь-яких цінностях і понуро борсається в толерантності і політкоректності. Певно, це і є реалії найблагополучніших країн світу, інший бік медалі. Всеохоплююче розчарування як шлях до омріяного благополуччя.

- Ага. У фільмі дійсно добре описано загниваючу провінцію, не Росії чи там США, – але Швеції. Благополучне тління. І головні героїні чотко підібрані. Одна «королева балу» і звізда в школі, але якщо вдивитись, то нижче симпатичного личика – побите виродженнями тіло. Руки карлика в курйозному міксі з дебелими ногами-колесом. А інша – косоока нікчема.

- Можливо всі ці лезбійські перипетії і символізують кінець суспільства, його приреченість і безплідність одностатевих стосунків, завдяки яким ще зовсім молоді люди хоча б трохи намагаються розбавити рутину буденності. І що цікаво, серед усіх саме почвари найбільше переймаються понурістю оточуючого світу.

- Мені запам.ятався момент з дівкою-інвалідом-аутсайдером. Коли та намагається «піднятись», влитись в колектив, глумлячись над іншим аутсайдером. Коли всі починають стібатися з гомосексуальності героїні, то вона, з понтом, підливає масла у вогонь, вигадуючи історії, як лесбіянка мацала її-на-візку на уроці, водила рукою по стегну. Знайти спільного ворога, щоб втертись в довіру. Інвалідку відразу різко відшивають – йобнута якась. Жалюгідна істота ховається до мушлі, молюск на колесах. Смішно і трагічно.

- Навіть щасливий кінець віддає повним крахом мрій, відсутністю майбутнього, радісним спалахом перед непробудною пітьмою. Бо що далі? Доп.ють вони какао, а завтра знову повертатися до постапокаліптичного благополуччя.

!

П.ята пішла. До ліхтаря залишилось зовсім трохи, павутиння променів вже чіпляється чоловіку за одяг, поступово окутує. Тепер він може роздивитись ті кілька оголошень, косо-криво приклеєних до металевого стовбура. Чоловік – вітерець дме в його сторону – чує, як вони між собою перешіптуються, пліткують, як вони шарудять, подібно тим людям на зупинці.

Оголошення помічають чоловіка і різко замовкають – зловіща постать повільно наближається. Одне з оголошень несамовито пручається, намагається відірватись від поверхні, лишаючи на стовпі шматки паперової плоті. Інші тривожаться.

- Що з ним?

- Продам щенят німецької вівчарки, що з тобою?

- Це він, він, він, він!

- Гроші в кредит, що відбувається? Він же себе покалічить!

- Здам кімнату в центрі міста недорого, ти чув про Пожирателя?

- Пожирателя?

- На днях він розтерзав Куплю золото і всю його банду.

- Хоч сказати – ото він?

- Гей ти, не підходь!

- Не наближайся, тобі говориться!

- Виродок, тобі позакладало, обходь це місце стороною!

- Зупинись, бо пожалкуєш!

- Ти що думаєш, ми жартуємо!?

- Стій, ще крок і ми за себе не ручаємось!

- Ну ти! Ти навіть не уявляєш на кого напав!

- Даєм тобі останній шанс!

- Візьми всі мої корінці, але не чіпай нас!

- Продам щенят німецької вівчарки, тримай себе в руках.

- Гей ти, пожиратель, дуже хоробрий, я бачу!

- А якщо тебе на шматки роздерти, га!?

- Та що ти йому розказуєш, він навіть не знає, як це, коли з тебе корінці смикають.

- Думаєш, це легко!?

- Ти думаєш, якщо ми всього-на-всього оголошення, то з нас можна знущатися?

- А сам то чим кращий?

- Таке ж оголошення, ходяче!

- Не підходь!

- Стій, тобі говорять!

Буквально кількох кроків не вистачає чоловікові, щоб заручити в обійми металевого бовдура. Аж раптом ліхтар сіпається, і з темряви виринає величезна пащека із довгими і гострими зубами, схожими на недбало, проте щедро висаджений частокіл. Чоловік дивом встигає відскочити. Пащека закривається перед ним, за частоколом зубів зникає недопалок, виплюнутий з переляку.

Ліхтар виявився приманкою, частиною хижої морди чудовиська – не даремно ж він єдиний тут випромінює світло, таке м.яке і вабливе. Монстр-вудильник досить швидко оговтується після невдалої атаки, його масивна нижня щелепа подається вниз, і чоловік розуміє, що ніколи зволікати і роздивлятись створіння, необхідно щодуху бігти, тікати, тікати, тікай! До якоїсь ущелини чи вузького проходу, туди, де чудовисько тебе не дістане – принаймні, так роблять в кіно. Чоловіку не потрібно озиратись, аби зрозуміти, що голодний вудильник вперто його переслідує – якщо за тобою женеться пучок світла, то можна орієнтуватись по власній тіні.

Благо, чоловік добре знає тутешні місця, він швидко добігає до підземного переходу – здається,трохи відірвався – перед тим, як спуститись сходами вниз, він озирається, щоб востаннє глянути на монстра. Це має бути самка. Незграбне створіння саме себе сліпить ліхтарем, добру половину його тіла складає пащека, здається, що монстр відштовхується нижньою щелепою, щоб рухатись, комплекція пристосована для атаки із засідки і аж ніяк не для переслідувань, але, попри всю свою недолугість, вудильник досить швидко наближається. Тож чоловік пірнає до переходу, але майже відразу усвідомлює, що тунель не такий вже і вузький – якщо чудовисько зможе пригнути своє вудило, то без проблем сюди дістанеться.

В кінці продовгуватого, як той парк, переходу також горить один-єдиний ліхтар, він освітлює сірі металеві двері в стіні. Чоловік завагався – невже і тут те саме. Але діватись нікуди, монстр уже на східцях. Двері без ручки, а лише з отвором для неї і зі щілиною для ключа. Дивним чином наляканий чоловік відчиняє двері і швидко замикається зсередини. Якщо це не пащека чергового вудильника, то йому пощастило. Чоловік вмикає світло.

Схоже на ванну кімнату приміщення, досить тісне, з тусклим, ледь зеленкуватим, як ті засмальцьовані лавочки, освітленням, плитка на стінах побита і подекуди облущилась. В приміщенні є стара раковина і заплямоване дзеркало, унітаз. Все у ржавих патьоках. Тільки от душової кабінки нема. Точніше, сама кабінка є, але всередині не душ, але телефонний апарат, красивого синього кольору. Такі апарати майже зникли з вулиць – морально застарілий пережиток, подібно касетним магнітофонам чи дискетам. Чоловік інтуїтивно відчуває, до чого все хилиться, принаймні, йому так здається. Він підходить до дзеркала, щоб нарешті роздивитись номер на своїй нижній губі.

Але от незадача! Телефонному апаратові не вистачає кількох кнопок з цифрами – дірки, що нагадують видзьобані очі збитих тварин на узбіччі. Чоловік соває руки до кишень – можливо вдасться відремонтувати. Але нічого підходящого не знаходить. Та і не міг він, порпаючись тоді в смітті, передбачити подібний розвиток подій, ніяк. 1, 2 і 9 – відсутні кнопки, а засовувати пальці у вічні пазухи мертвого звіра справа неприємна і, скоріше всього, невдячна.

«Пережиток». Це слово знову сплило у чоловіка в голові, а за ним, немов набряклий труп, догори спиною, і спогади про те, як він свого часу підслуховував телефонні розмови матері. Зі стаціонарного телефону, обережно підіймав слухавку, без найменшого шурхоту, аби не видати себе. Мати розмовляла переважно із сестрами – можливо, то він так попадав.

- Ну як тобі, вже краще?

- Та куди там! Ні сидіти не можу, ні лежати нормально, постійно болить, наче за нерв хто тягне. Як доларен вип.ю, то воно наче заморозить трохи, можна щось робити. А так – тільки те й роблю, що мучусь.

- Та я сама, вчора думала встану, може хоч обід приготую. П.ять хвилин на кухні повозилася, а в голові крутиться, страшно, от-от впаду.

- Та куди тобі вставати!? Ти що, зовсім уже? Тобі після операції треба вилежуватись.

- Воно то так, але скільки можна лежати?

- Скільки треба, стільки й можна!

- А ти багато лежала?

- І я дурна! От тобі й приклад, запустила болячку і тепер вилічити не можу.

- Ти на масаж їздиш?

- Та Віктор возить два рази на тиждень, але толку з того масажу. Тільки гірше стає – нерв розшевелить…

- Тобі ж зразу сказали, що відновлюватись буде довго.

- Та вони все говорять-говорять, а результату ніякого. Хоч би трохи легше стало, щоб відчути якийсь прогрес. Ми вже з Віктором куди тільки не їздили…

- А що робити? Треба лікувати. Всяко краще, ніж операція, так точно. Мене оце порізали, так тепер, наче сама не своя, наче це вже й не я.

- Та то ти ще не оклигала.

- Все рівно – вже не те.

Двері відмикаються ззовні. Чоловік оговтується і не знає, що йому робити. До приміщення заходить охоронець – характерна чорна уніформа з наліпками – від несподіванки він також сахається.

- А ти хто такий? І як сюди попав!?

Чоловік з прикрістю для себе розуміє, що настала і його черга розмовляти, вести бесіду, але як же непросто себе примусити!

- Чого мовчиш! Говори!

Невже таки доведеться розмовляти? Можливо вдасться якось викрутитись, не розтуляючи вуст? Чоловік дивиться на кремезну постать, на сурове обличчя охоронця і розуміє – що довше він мовчатиме, то агресивнішою буде кульмінація даної зустрічі. Треба зібратись з силами і відповісти, головне зробити перший крок. Нутро чоловіка коробить від неприємного відчуття, здається, звуки вже підходять під самісіньку гортань, слова сідлають язик, але в останню мить чоловік зривається і зрадницьки заковтує все назад.

- Де ти взяв ключ? Кажи! Ти що, німий чи притворяєшся? За ідіота мене держиш? Всіх, хто має сюди доступ, я в лице знаю! А тебе вперше бачу! Даю тобі останній шанс – хто ти і як сюди потрапив?

Зараз або ніколи, потрібно відповісти, хоча б щось промимрити.

- Й-й-йа не знаю…

- Ти не знаєш хто ти?

- Не знаю як сюди попав – двері відкриті були.

- Не могли вони відкритими бути!

- За мною гнались.

Чоловік, хоч і хвилюється, але з кожною реплікою відчуває себе впевненіше.

- Гнались? Що в тебе з голосом?

- Не знаю.

- В тебе що амнезія? Чи ти з мене знущаєшся?

- Це мій голос, я так розмовляю, ти ж раніше мене не чув, то як ти можеш знати, що з моїм голосом щось не так?

- Просто він якийсь не… неправдоподібний. Ладно, забий. То хто за тобою гнався?

- Вудильник.

- Рибалка?

- Ні. Вудильний – глибоководний монстр. Він мене заманив світлом, а потім накинувся – я чудом зреагував. З.їв мою п.яту цигарку.

Тепер чоловік розговорився, тепер діалог приносить йому задоволення. Кожна фраза, немов легенький дотик, від якого мурашки розбігаються по тілу, приємні мурашки.

- П.яту цигарку?

- Я коли в парку гуляю, то рахую викурені…

- А! То це в парку на тебе напали! Не дивно – там і не таке буває. Потемки самому там краще не тинятись – навіть підрізати можуть. І що далі?

- Я побіг до переходу, а тут двері.

- Двері – то ясно. Але вони замкнуті.

- Я був наляканий, може тому так легко сюди проник.

- Хм… А отут ти правий. Я по собі знаю – захочеш жити і не таке вичудиш. Колись давно на посту – я стоянку охороняю – мені приснився сон… ти не подумай… як ти говориш тебе звати?

- Той, що гризе стовпи; той, що патрає пакети; той, що ремонтує сміттям; той, що ходить повільніше, ніж тліє цигарка; той, що підслуховує розмови, аби самому не балакати; той, що втікаючи може відчинити будь-які двері; той, що гидує засунути палець в око мертвому звіру; той, що готовий вислухати і твою історію.

- Хм… Ну ладно. Ти не подумай, що я там відсипаюсь на посту. Просто не завжди виходить всю ніч живчиком бути, іноді буває задрімаєш в теплій будці на кілька секунд. Але не більше, от тобі хрест! Ну і той раз я задрімав, секунд на п.ять, ну максимум десять. І за цей, здавалось би, короткий момент мені встиг приснитись сон, буцімто я намертво замурований в своїй будці і не можу вийти, ні розбити скло, ні вибити двері. Я бачу перехожих надворі, але вони не чують моїх криків, не помічають мене. Я приречений, розумієш? Тут я прокидають, весь в холодному поті, і миттю до дверей, провіряю, чи відчиняються. Ну ти знаєш, як воно буває спросоння. З полегшенням виходжу надвір, роблю кілька кроків і тут, не повіриш, мою будку зносить джип, просто з корінням вириває, на друзки. Уявляєш? Кретин за кермом був п.яним. Ще б хвилину… Тому я тебе прекрасно розумію: коли захочеш жити, то зважишся на диво навіть сам того не усвідомлюючи. До речі, мене звати Сашко, Сашко Шаленко. Той, що врятувався від джипа, ахах!

Чоловік тисне Сашку руку. Запанувала незручна мовчанка, і чоловіку неодмінно кортить самотужки її порушити. Правду кажуть, що балачки, як випивка – не помічаєш, коли звикнути. Якщо багато говориш, то припиняєш смакувати словами, не помічаєш те задоволення, той екстаз , що ховається за кожною вдало сформульованою фразою.

- Так що це за кімната така… несподівана?

- Вбиральня для тутешніх. Я, наприклад, сюди приходжу після зміни освіжитись.

- В туалет?

- Ні – хоча і за цим теж – в душ. Знаєш, як кортить сполоснутися, коли весь день, грубо кажучи, в будці просидиш!

- То там же телефон!

- Ну-у-у, ти трубку знімав?

- Ні.

- То зніми.

Чоловік бере слухавку, помічає, що з нею щось не те, але, як то часто буває, не може зметикувати – що саме. Сказати, дірочок більше?

- Бачиш?

Чоловік притуляє слухавку до вуха, Сашко продовжує допитуватись.

- Ну що?

- Рипить.

- Я не про те. В ній нема мікрофона – нема куди говорити!

- Точно! Але все рівно, як можна…

- Циферблат трохи покоцаний, звичайно, але обійтись можна.

- Ти що, приймаєш душ з балачок?

- В яблучко! Думаю, тобі не треба пояснювати, як це освіжає і збадьорює.

- От чому нема динаміка. І кого тут можна підслухати?

- Дай. Я зазвичай набираю Трансбазарний… так… так…

Сашко набирає номер, його палець дивним чином оминає всі три видзьобані ока. Сашко чекає.

- От, на, тримай. Тобі повезло, дівчата саме теревенять.

Чоловік бере слухавку, звідти щебечуть два жіночі голоси. Не так багато часу пройшло, як він слухав підслухану розмову матері і тітки у себе в голові – якесь чудернацьке дежавю виходить, суцільний фарс.

- Кстаті, я ж собі манікюр зробила, вчора в центрі гуляла, в Глобус зайшла, так красиво там, глядь – черга, то я теж туди, довгенько так стояла, але скажи гарно зафігачили?

- Ой, як прикольно. І блистять, наче в рекламі. І скільки це стоїть?

- Та дорого, я коли взнала, то засумнівалася, але вже в черзі стільки простояла, тож рішила – була-не-була. Сємсят за манікюр і десять грн за гель.

- Ого! Сподіваюсь, хоть надовго вистачить, ти ж дивись тепер осторожно, не сунь пальці куди попало.

- Мені Зінка давно про гель розказувала, от я врешті і осміліла, він ще до всього і стоїть недорого. Гарно, правда?

- Красота. Главно – це не боятись новизни, зараз стільки всього інтересного появилось… Я от тіки не уловила, то це гель чи лакування в тебе?

- Та я тоже так подумала, що головне не боятись і все буде кльово. А це хіба різні речі? От блін, а я не звернула уваги, треба Зінку перепитати. А ти чула про французький манікюр?

- Це той, шо білим зсередини? Чула. Але це пазурі треба відрощувати, а я цього діла не люблю, вони напостой в мене лущалься.

- То можна накладні зробити.

- Так це ж мабуть дорого?

- Не знаю, треба у Зінки спитати, вона в цих вопросах шарить.

- Зараз, я чула, повально на ногах роблять манікюр…

- То педікюр називається. Але я босоножок ніколи не ношу, то мені він якось… По-моєму кросаки – ідеальне взуття… як це слово?

- Універсальне?

- Да, точно. Ну, хіба ото зимою, коли стояти, то холодно, ботінки треба, а краще валянки з колошами.

- Ага, валянки не підведуть. А я люблю шльопанці літом носити, то може і зроблю собі педікюр. Головне наважитись.

Чоловік віддає слухавку Сашку.

- Ну як? Бодрячком?

- Ти правий, є в цьому щось…

- Все ніяк не спитаю. Ти ким взагалі працюєш, чим займаєшся і що за цифри в тебе на губі?

Чоловік задумався – і знову це неприємне відчуття дежавю, неначе він уже відповідав на подібне запитання, принаймні частково.

- Я ремонтую… ремонтую місця громадського користування... за допомогою сміття.

- Ого! Мені навіть страшно уявити. Слухай, а скільки годин, бо я тут з тобою забалакався, а мені ще на репетицію. Ти вибач, але я мушу просити тебе піти, я й сам буду скоро бігти, тільки голову промию. Приємно було познайомитись, ще раз вибач. Бувай.

!

І таке буває. Чоловік знову опиняється в переході. Чесно кажучи, повертатись в парк – ідея не дуже зваблива, тож він прямує до закинутих атракціонів. Мандрівка, а з нею і оповідь, продовжується.

Понура нині територія, обгороджена стальними салатовими прутками, в її підніжжі гніздяться собаки, з одного боку ходить метро, а з іншого прилягають трамвайні колії. Перед входом, намертво запаяним, простягається невеличка стоянка. Тепер це руїна, і нетутешній перехожий навряд здогадається чи згадає, що колись за цією огорожею був осередок радості і сміху. Принаймні, ззовні так здавалось. Від кишла атракціонів лишились тільки напівзруйновані будиночки, альтанки, накриття. Земля поросла бур.яном, а стіни – малюнками.

Саме собаки прорили під парканом лаз, тож обізнаному відвідувачу не потрібно дертися через металевий частокіл. Для чоловіка це тим паче доречно. Варто йому доторкнутися до тусклих прутків, як на огорожі з.являються люди, жінки і діти, нахромлені і безпомічні, наче щури на шампурах. Цівка теплої крові по прутку біжить йому в рукав, чоловік оторопіло дивиться на помираючі обличчя на фоні сонячного, пухнастого неба. Він закляк, кров ллється через вінця черевика, над чоловіком стріха з помираючих людей. Вони страждають, вони звиваються. Жахаюче і жалюгідне видовище одночасно.

На початку двохтисячних тут трапилась страшенна трагедія. Один із потягів метро намотало на «чортове колесо». То був час пік – людей у вагонах битком. Пасажири з вереском вилітали аж за межі парку атракціонів, нещасних шматувало і розкидало по всій території, неначе з велетенської газонної поливалки. Кривавий град із людських органів – воістину апокаліптичні опади. Шматки плоті збивають з ніг, паніка, на виході неймовірна тиснява, люди підсковзуються, лізуть один на одного, жінки і діти деруться на огорожу, верещать.

Теракт недбалості і безвідповідальності, як тоді писали нечисленні газети. До сих пір не з.ясовано, принаймні не оприлюднено, чому «чортове колесо» так довго не зупинялося, ба навпаки – набирало швидкість. Пощастило, якщо можна в таких випадках вживати це слово, що вагони між собою виявились надійно скріпленими, і жоден не відірвався. Але й без того земля тут просякнута кров.ю, неначе поле історичного побоїща. Поміж хащ сухого бур.яна чоловік оминає хрести, він бреде між ними повільно і майже безшумно. Він – очевидець. Зовні цих хрестів непомітно за чагарниками. Раптом чоловік чує тиху розмову і уривчасте шипіння. Він завмирає і прислухається.

Схоже, що це графітчики, вони тут часто практикуються, тут безпечно. Крім злиднів, тут годі кого надибати. Ніхто їх посеред скорботної руїни чіпати не буде. Можливо, саме тому вуличні художники і не помітили чоловіка.

- Чувак, це не діло, з таким трафаретом ми в нормальному місці фіг забомбимо.

- Ти тримай.

- Він же на очах розвалюється, рветься, як ганчірка.

- Чого ти постійно скиглиш?

- Я не скиглю, просто реально, треба товщий картон, бо цей і разу не переживе?

- Чув?

- Що?

- Тут точно не охороняється?

- Та кому це прокляте місце треба!

Чоловік підкрався ближче – тепер він може роздивитись, чим саме займаються хлопці. Вони час від часу підсвічують свою роботу мобільними. Яблуко. Трафарет гнилого, миршавого яблука. Треба сказати, чоловік далеко не відразу це ідентифікував. Також під достатньо великим коричневим зображенням напис: «bite me».

- Якесь дивне кладовище.

- Це не кладовище, а парк атракціонів.

- Ти що, на приколі?

- А ти не чув про трагедію восени дві тисячі першого?

- У нас?

- Прямо тут.

- А! Атракціони – щось таке пригадую…

- Тоді, на фоні вересневого теракту, це досить швидко зам.яли. Якраз так вдало зівпало, просто перевели стрілки, відвернули суспільну увагу. Всі із роззявленими ротами слідкували за хронічками падіння «близнят», а тут під носом салют із людського м.яса хуячив, кишки на паркані...

- Чув, знову?

- Що знову? Нічого я не чув. Заспокойся, чувак, ніхто тут тебе не пов.яже.

- Щось мені некомфортно – хрести, графіті, атракціони, кишки на паркані… Фоткай і пішли.

- Нащо цю муру фоткати?

- Не ний, нормально вийшло.

- Чувак, це шлак.

- Давай фоткай.

- Взагалі-то, фотик у тебе.

- Тоді пакуй трафарет.

- Може його зразу викинути і не морочитись?

- Та нормальний трафарет, підклеїмо трохи і зашибісь.

- Мене твій дибілкуватий оптимізм харить.

- Ти – скигляр.

- Іди в сраку.

!

Очевидно, хлопці немісцеві, принаймні не часто тут ошиваються, бо подались вони в сторону прямо протилежну собачому лазу, просунули між прутками свої речі, самі ж досить вправно перескочили через огорожу. Ясно – без паніки кожен може. Там підійшов трамвай, художники без вагань вскочили до салону. Чоловік проводжав трамвай поглядом, аж доки його не розтерзали галогенні фари і ліхтарі. Гниле яблуко? Bite me?

Чоловік часто сюди приходить. Парк атракціонів, що перетворився на стихійний цвинтар. Далеко не всі хрести тут десятилітньої давності. Після трагедії на цій території з.явилось безліч, так би мовити, нелегальних поховань. В основному бездомні, халамидники, волоцюги, різного роду люмпени, які ще не зовсім втратили глузд, зберегли трохи гідності. Злидні. В основному такий контингент поповнює це кладовище новими надходженнями.

Знедолені хоронять своїх побратимів пізно вночі, протягуючи тіла крізь собачий лаз, наче якусь міжвимірну контрабанду. Могили риють неглибокі, оскільки робиться це, як правило, без необхідних інструментів. Тож при бажанні тут можна легко накопати собі злиднів. Замість домовин – пакети з-під сміття. Щоб собаки не відривали небіжчиків, землю змішують зі склянками. Хрести роблять самотужки з того, що лишилось від атракціонів, або викопують на узбіччях автомобільних доріг, позбуваючись табличок – це для шанованих злиднів. Написи вишкрябують або випалюють:

Той, що з бляшанки їсть.

Той, що на сходах спить.

Той, що пір.я носить.

Той, що в церкві сидить.

Той, що в пальці дує.

Той, що чуба смалить.

Той, що руку лиже.

Той, що нори риє.

Той, що кульки носить.

Той, що суку доїть.

Той, що лежачи молиться.

Той, що з них сміється.

Той, що зуби точить.

І так далі. Такі імена завжди даються після смерті, завжди в теперішньому часі і чоловічому роді. Якась звірина мудрість таїться в цьому спонтанному звичаї. На обличчі чоловіка прорізалась посмішка – він згадав, як назвався перед Сашком. Підсвідомий випад, який можна обмірковувати надзвичайно довго.

Чоловік добре знайомий з поховальним ритуалом злиднів. Він неодноразово відвідував подібні процесії, допомагав – знаходив у цьому щось чаруюче, зворушливе і магічне. Чи не єдине свято, яке місцеві знедолені можуть собі дозволити. І те – завдяки трагічній випадковості, після якої лишилася ця огороджена руїна. Не зрозуміло, чому інвестори вже стільки років нею нехтують. Можливо, під час огляду території, їх охоплює потойбічний страх – кладовище, замасковане чагарниками – злидні тут сочаться з-під землі, надто вже вони неглибоко поховані.

Щоб продовжувалась історія, чоловікові необхідно мандрувати далі на зустріч новим пригодам, новим героям. Від простоювання втрачається динаміка оповіді, доводиться знову набирати оберти. Ніщо так не втомлює, як прискорення. Пора замінити це сакральне місце іншою локацією. Чоловік повертається до собачого лазу. А оскільки він згадав про Сашка, то очевидно, що треба йти до стоянки.

!

Машини, припарковані на стоянці, нагадують зуби старця – рідкі, навіть поодинокі, гнилі і зношені. Тим не менше, їх освітлює солідний прожектор, прикріплений над сторожовою будкою. Чоловік дивиться на прожектор, ніби в очі власній втомі. Стоянка шепче йому: стоп, зупинись нарешті, залізь в одну із цих машин і перепочинь, всередині вони значно краще виглядають, ніж зовні, твоя мандрівка нікуди не дінеться, необхідно набратись сил, перетравити в собі вже пройдений шлях, чи не символічно, що тут на стоянці ти відчув втому, не на кладовищі і не після втечі від монстра, а саме на стоянці. Шепіт, ніби черпак, що помішує кашу в чоловічій голові. Чому він обіймає стовпи і здирає зубами оголошення? Стовп – це опора, символічний стовбур, з яким пов.язано безліч ритуалів найрізноманітніших народів світу. Стовпи – це милиці, на які спираються традиції. Стовпи сповиваються ритуалами, на них осідає накип культури. Ритуали зачаровують, вони бездумні, а тому сильніші тебе.

Чоловік стоїть в яскравому світлі прожектора, на голові у нього теплий клітчатий картуз із відгорнутими вухами, від козирка на обличчя падає тінь. Він вдягнений в клітчату байкову куртку з великими кишенями і атрофованим капюшоном. З-під куртки і аж до самих черевиків простягаються довгі і тонкі ноги в чорних джинсах. Коричневі черевики нагадують дві надкушені купи лайна. Печатки з обрізаними пальцями і шарф з кінцями, трохи схожими на оголошення. Якщо ви бачили цю людину або володієте інформацією про її місцезнаходження – передзвоніть, будь-ласка, за номером, зазначеним у неї на губі.

11.02.2013
Читать комментарии (11)
Рейтинг Оценили
1 Ва Каленик.

Вот проблема с этими творческими людьми: они всегда желают быть композиторами, художниками и писателями.
В результате производством труб большого диаметра занимаются бездарности. (с)Рома Воронежский

"Пииты - будьте хорошими людьми! Берегите лес и бумагу - пишите в сети!"

"Книги - это кино для умных"

"Автор умер - но критик всё ещё жив".

"Рукописи не горят - но, в основном, не тонут" (с)

КОММЕНТАРИИ
Андрій Момут
2013-02-11 18:59:14
зміг прочитати приблизно третину - суб'єктивне враження, ніби текст народжується, народжується... і ніяк не народиться
Вражек
2013-02-12 11:12:42
ну хз. дивлячись що ти маєш на увазі під терміном "текст". для мене твір з концепцією, стилем і атмосферою - самодостатній текст. інтрига і сюжет - вторинне (прерогатива потурання)
Андрій Момут
2013-02-12 11:26:46
думаю, інтрига атмосфері не завада
Ва Каленик
2013-02-12 18:11:24
много отличных образов: вороны-мутанты, зиккурат из мусора (кота жалко), сколопендра очереди, то как герой шел мимо магазина видео как морская звезда и тд
но местами текст очень сложно читать, он перегружен. особенно первая его часть, где-то до того места, где к герою начинают обращаться объявления. порой настолько сложно продраться сквозь текст, что забываешь что читал и вообще о чем всё это. дальше немного легче.
конец, про парк аттракционов, кладбище нищих, имена на табличках - это охуенно
Вражек
2013-02-12 20:02:09
дякую
наведи плз приклади проблематичних для тебе місць
Ва Каленик
2013-02-13 11:36:18
вот перечитывал начало в поисках тех мест, на которых спотыкался, и не нашел. может быть со второго раза читается легче, или просто текст требует концентрации
еще вспомнил, что когда читал, мне резанули места где ты как бы отодвигаешь камеру от героя "оповідання має рухатись далі". но это совсем мелочь уже
Вражек
2013-02-13 11:54:57
от я і хотів сказати, що можливо це проблема адаптації(мімікрії) до авторського стилю. тому і здається, що на початку значно важче, ніж в кінці. насправді ж усе однаково.
стосовно відводу камери - я навмисне практикую подібні провокації. своєрідний бзик, його важко пояснити. навіть, не так важко, як не варто)
Ва Каленик
2013-02-12 18:11:34
Заплюсовал текст.
Лука Жолудь
2013-02-13 13:11:52
спершу складно читати, а потім так затягнуло.і про стовпи - милиці офігезно!
Вражек
2013-02-14 10:58:32
дякую
Той
2013-02-20 21:42:23
Проїжджа частина, пристрастно обгризати і т.д. Це або проблема слуху, або вокабуляру. Але аж ніяк не авторський стиль)

Зарегистрируйтесь чтобы прокомментировать
 

Art magazine Проза

Сайт группировки СТАН Давление света

Веб-каталог «Культурна Україна»

Літературний клуб МАРУСЯ

Буквоид

Редакция       Реклама и сотрудничество
© Все права на произведения принадлежат их авторам.
© Nvc

Свадебные торты на заказ Киев